Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

наступний тиждень молодята Лерребі рано сідали снідати. Джо був надзвичайно захоплений ефектами вранішнього освітлення у Центральному парку, де він робив замальовки, й о сьомій Ділія його проводжала, нагодувавши сніданком, ніжними клопотаннями, поцілунками, похвалами.

Мистецтво — вимоглива коханка. Джо тепер рідко повертався додому раніше від сьомої вечора.

У суботу Ділія, блідувата й утомлена, проте сповнена гордощів, урочисто виклала три п'ятидоларових папірці на маленький (вісім на десять дюймів) столик у маленькій (вісім на десять футів) вітальні.

— Клементина засмучує мене часом, — сказала вона трішки зморено. — Здається, вона не досить старанна. Змушена повторювати їй одне й те саме декілька разів. І ці білі вбрання почали вже нагонити смуток. Але генерал Пінкні — чудовий дідуган! Шкода, що ти не знайомий із ним, Джо. Він інколи заходить до нас під час уроку — адже він одинак, удівець — і стоїть, перебираючи свою білу козлячу борідку. «Ну ж бо, як шістнадцяті й тридцять другі[15]? — запитує він завжди. — Йдуть на лад?»

Леле, Джо, бачив би ти, які в них панелі у вітальні! А які м'якесенькі шерстяні портьєри! Клементина часом покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж видається. Ти знаєш, я й справді дуже прив'язалася до неї — вона така ласкава й тиха і так добре вихована. Брат генерала Пінкні колись був послом у Болівії.

Але раптом Джо, ніби якийсь граф Монте-Крісто[16], дістав із кишені спочатку десять доларів, потім п'ять, потім ще два і ще один — чотири справжнісінькі банкноти — й поклав їх поряд із заробітком дружини.

— Продав акварель із обеліском одному суб'єкту з Пеорії[17], — виголосив він вражаючу звістку.

— Жартуєш, Джо, — сказала Ділія. — Не може того бути, щоб із Пеорії!

— А так воно і є, уяви собі. Шкода, що ти його не бачила, Діліє. Товстий, у шерстяному кашне і з гусячою зубочисткою. Він помітив мій етюд у вітрині Тінкла й подумав спочатку, що це зображення вітряка. Але він славний чолов'яга і придбав замість млина обеліск і навіть замовив мені ще одну картину — олією: вид на Лекуонську товарну станцію. Повезе її з собою. Ох, ще мені ці уроки музики! Ну, гаразд, гаразд, вони, звичайно, невіддільні від мистецтва.

— Я така рада, що ти займаєшся своєю справою, — палко промовила Ділія. — На тебе чекає успіх, любий. Тридцять три долари! Ми ніколи не жили так багато. У нас сьогодні будуть устриці на вечерю.

— І філе-міньйон із шампіньйонами, — додав Джо. — А ти не знаєш, де виделка для оливок?

Наступної суботи Джо повернувся додому перший. Він поклав вісімнадцять доларів на стіл у вітальні й притьма змив із рук щось чорне — очевидно, товстий шар олійної фарби.

За півгодини не забарилася прийти й Ділія. Кисть її правої руки, вся обмотана бинтами, була схожа на якийсь безформний вузол.

— Що сталося, Діліє? — запитав Джо, цілуючи дружину.

Ділія розсміялася, але якось не дуже весело…

— Клементині заманулося почастувати мене після уроку грінками по-валлійськи, — сказала вона. — Взагалі ця дівуля якась химерна. О п'ятій вечора — грінки по-валлійськи!

Генерал був удома, й глянув би ти, як він кинувся за сковорідкою, і не подумаєш, що в них є прислуга. У Клементини, звичайно, щось негаразд зі здоров'ям — вона така нервова. Хлюпнула мені на руку розплавленим сиром, коли поливала ним грінки. Було страшенно боляче! Бідолашна засмутилася до сліз. А генерал Пінкні… ти знаєш, просто-таки ледь не збожеволів. Сам помчав униз до підвалу й послав когось — здається, грубника — до аптеки по мазь і бинти. Зараз уже не так болить.

— А що це в тебе тут? — запитав Джо, ніжно піднімаючи її забинтовану руку й обережно потягуючи за кінчики якісь білі лахміття, що стирчали з-під бинта.

— Це така м'яка штука, на яку кладуть мазь, — сказала Ділія. — Боже милостивий, Джо, невже ти продав ще один етюд? — вона щойно побачила на маленькому столику гроші.

— Чи продав я етюд? Запитай про це нашого друга з Пеорії. Він забрав сьогодні свою товарну станцію, і, здається, йде до того, що він ще замовить мені пейзаж у парку і вид на Гудзон. О котрій годині сталося з тобою це нещастя, Ділі?

— Годині о п'ятій, мабуть, — жалібно мовила Ділія. — Праска… тобто сир зняли з плити десь о цій порі. Ти б бачив генерала Пінкні, Джо, коли він…

— Ходи-но сюди, Ділі, — сказав Джо. Він сів на кушетку, пригорнув до себе дружину й м'яко обійняв її за плечі.

— Чим ти оце займалася останні два тижні? — запитав він.

Ділія хоробро глянула чоловікові в очі — поглядом, сповненим любові й упертості, — і забубоніла щось про генерала Пінкні… потім схилила голову, і правда вилилася назовні бурхливим потоком сліз.

— Я не могла знайти уроків, — зізналася Ділія. — І не могла дозволити, щоб ти кинув живопис. Тоді я пішла до тієї великої пральні — знаєш, там, на Двадцять четвертій вулиці — прасувати сорочки. А правда ж, я чудово вигадала все це — про генерала Пінкні й Клементину, — як ти гадаєш, Джо? І сьогодні, коли одна дівчина в пральні обпекла мені руку праскою, я всю дорогу додому вигадувала цю історію з грінками. Ти не сердишся, Джо? Адже якби я не влаштувалася на роботу, ти, можливо, й не продав би своїх етюдів цьому панові з Пеорії.

— Він, до речі, не з Пеорії, — чітко промовив Джо.

— Ну, це вже дрібниці, звідки він. Ти такий молодець, Джо, і скажи, будь ласка… ні, поцілуй мене спочатку… скажи, будь ласка, як тобі вдалося здогадатися, що я не даю уроків?

— Я й не здогадувався… до останньої миті, — сказав Джо. — І сьогодні не здогадався б, але сьогодні я послав із котельні нагору, до пральні, лігнін[18] і мазь для якоїсь дівчини, якій обпекли руку праскою. Я вже два тижні, як топлю котел у цій пральні.

— Так, виходить, ти не…

— Мій покупець із Пеорії — так само, як і твій генерал Пінкні, — усього лише витвори мистецтва, яке, до речі, не має нічого спільного ані з живописом, ані з музикою.

Вони засміялися, і Джо було почав:

— Коли любиш мистецтво, ніяка жертва… — але Ділія не дозволила чоловікові договорити, прикривши його вуста рукою.

— Ні, — відрізала вона. — Просто: коли любиш…

Золото і кохання

Старий Ентоні Рокволл, фабрикант, який відійшов від справ, і власник патенту на мило «Еврика», визирнув із вікна бібліотеки в своєму особняку на П'ятій авеню й