Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

тоді поповичів дуже шанували. А може, він ще й мав круті біцепси — як ковбой…

Про ковбойські біцепси друзі раніше нічого не чули.

— Коли закохані дівчата гуляли селом чи лісом, — пошепки розповідав Кнут, — Гельґа-Розбійниця зненацька вистрибувала з кущів і обтинала їм коси. У ті часи дівчатам заборонялося ходити з коротким волоссям. А взимку кидала їм в обличчя сніжками. Одній дівчині навіть вибила зуб.

— Ой, леле, — пролепотіла Беата й так міцно стиснула Аннину руку, що, мабуть, залишила синець.

— Ой! — зойкнула Анна.

— Гельґа ставала дедалі злішою і прикрішою, ніхто не хотів з нею приятелювати. Її прозивали услід Гельґою-Розбійницею, а батьки вже й не знали, що мають з нею робити. Спершу садили під домашній арешт, та це ніяк не допомогло. А однієї ночі, дуже темної ночі, Гельґа видерлася на церковну дзвіницю і вдарила в дзвони. Дзвонила всю ніч, побудивши ціле село. А наступної ночі — була то ніч суботи — так підв’язала дзвони, що дзвонар не зміг задзвонити в неділю до служби Божої. Своїми вибриками вона прагнула лише одного — помститися священикові за заборону одружитися з його сином. Зрештою, Гельґа втекла, прихопивши поповича й церковне срібло. Холоднокровно вкрала церковні скарби… — Кнут зловісним поглядом обвів коло друзів, аж їм памороки забило від ляку.

— Украла священикового сина? — перепитав Йорґен.

— Та ні-і-і! Він з власної волі пішов разом з нею! Не забувай, Гельґа-Розбійниця була неймовірно вродлива. Але… нещаслива.

— Ой, нещаслива, — скрушно зітхнула Беата.

— Закохані втекли до Франції. Якщо їм не вдалося забрати з собою туди срібло, то воно, без сумніву, закопане тут, у Розбійницькому саду, — з притиском сказав Кнут, пильно дивлячись на друзів. — Може, навіть під оцим каменем! — від його голосу друзі аж здригнулися й дружно глянули на кам’яну брилу. — У кожному разі, вона залишила прощальну записку батькові й матері: «Мене не шукайте, церковне срібло — теж. Задля кохання можна гори перевернути, кохання засліплює, а давнє кохання ніколи не іржавіє. Спасибі за все. Щиро, ваша донька Гельґа».

Але батьки так ніколи й не пробачили їй того вчинку. Гельґа написала їм листа, запросила в гості до їхнього з чоловіком французького замку, однак ті сказали: «Ні!» Хоча Гельґа готова була заплатити їм за дорогу і таке всяке інше…

А невдовзі прийшла телеграма з повідомленням про смерть Гельґи-Розбійниці. За таємничих обставин. Багато хто вважав, що її убив однорукий бандит.

— А-А-А! — заволала Беата, затуляючи вуха руками.

— Відтоді примара Гельґи-Розбійниці блукає Розбійницьким садом. Прагне помститися своїм батькам та всім, хто обзивав її розбійницею. Багато людей бачили її постать у нічній сорочці поміж деревами саду. А дехто бачив навіть однорукого бандита. Я все розповів, що знав, — закінчив Кнут.

Запала тиша. Діти мовчки дивилися на Розбійницький дім — там світилися вікна, а в Розбійницькому саду німотно стояли високі, темні дерева.

— Як на мене, не такою вже й поганою була ця Гельґа, — порушив мовчанку Йорґен.

— А хіба порядно обрізати коси дівчатам? — заперечив Даґ.

— Вона ж не винна, що покохала сина священика…

Ніхто не зронив на те й слова. Ейнар, Даґ і Кнут крутили в повітрі своїми велосипедними ключами.

Беата дивилася на Йорґена. Анна теж не зводила з нього очей. Їй аж гаряче стало від його слів про те, що Гельґа-Розбійниця не винна в своєму коханні до поповича. У душі вона теж так вважала.

Вважала Гельґу класною дівчиною.

На землю впали великі краплі дощу.

— Ой-ой! — заметушилися хлопці. — Велосипеди мокнуть! Треба поквапитися! — і вони побігли вниз стежкою до воріт, а звідти — на пустир.

— Мені час додому вечеряти, — сказала Беата й теж побігла.

Услід за нею побіг і Йорґен, хоча на нього не чекав під дубом велосипед.

Коли дісталися дуба, почули голос Кнутового тата з веранди.

— Кнуте! — репетував тато. — Негайно ходи їсти! Ти вже давно мав повечеряти!

— Я вже йду! — відгукнувся Кнут і наліг на педалі. Голос батька лунав сердитіше, ніж зазвичай.

Дощ полив як з відра. Діти вмить промокли наскрізь. Над головами нависало чорно-сіре небо, тіло сковував пронизливий холод, хоч зима вже й відступила. У повітрі пахло весною — вогкістю і сирою землею.

Анна, Беата, Ейнар, Даґ і Йорґен збилися купкою під дубом. Під гіллям, біля самого стовбура, дощ не так дошкуляв. Анна стояла між Даґом і Беатою, Йорґен — віддалік. Однак Анна відчувала його запах, він пахнув мокрим вовняним светром.

— Мені час додому, — озвалася Беата. — Удома вже давно мали вечеряти. Мені не дозволяють допізна затримуватися надворі, принаймні не тоді, коли дощить. Я можу застудитися…

Беата вийшла з-під прихистку дуба на дощ і побігла через пустир до жовтого будинку.

— Які тут перегони під дощем… — озвався Даґ. — Ще застудимося!

— Та й нецікаво змагатися без Туне й Еллен, — додав Ейнар.

— А що робитимемо? — запитала Анна.

Вона сподівалася, що хлопчаки залишаться. Сподівалася, що вони ще довго постоять під дубом, бо так затишно було ховатися укупі від дощу.

— Нам час додому, на вечерю, — твердо сказав Даґ.

— Так, нам час додому, на вечерю, — повторив за братом Ейнар.

— Еге ж, — погодився з ними Йорґен.

Брати зняли з велосипедів замки й поїхали під зливу. Навіть не попрощалися, так спішили, щосили крутили педалі, аби не промокнути ще більше. Йорґен теж побіг, тримаючи руки над головою. Анна залишилася сама. Їй не було куди квапитися, так гарно стояти під дубом, хоч і промокла до нитки. І голод теж їй не дошкуляв.

Уле з меншими сестричками, напевно, давно попоїли. Тато з мамою сердитимуться, що вже пізно, а вона волочиться бозна-де. А якщо вони розсердяться, вона, мабуть, розплачеться. Бо такий вже нині день…

Дні не схожі між собою, деякі бувають дуже навіть сумні, якщо на тебе хтось сердиться. А батьки вважають, що для четвертокласниці кожний день має бути гарний і веселий, бо вона ще маленька.

Дощ не вщухав, гамселив величезними краплями, заливав личко, неймовірно важко було їхати велосипедом розмоклій землі. Проте Анна не зважала, думала про Гельґу-Розбійницю, яка втекла з коханим аж у Францію. Можливо, теж мокла під зливами, боролася з вітрами, ночувала під деревами… Але заради кохання можна ще й не таке стерпіти.

Мабуть, класно жити у Франції, коли поряд немає ні батьків, ні вчительки, лише коханий!

Анна поставила велосипед під зеленим будинком і зайшла досередини.

— Анно, — з докором сказала мама.

— Анно! — ще з більшим докором сказав тато.

— Ти добре знаєш, що ми вечеряємо о пів на п’яту! — сказала мама.

— Еге ж,