Читати книгу - "Чорне Сонце"

ту паскудну вітрину з підствольника, голова відлітає, а срака залишається на місці, ніби живе сама по собі, живе своїм окремішнім срачиним життям і власним срачиним розумом.

Але, крім таких кошмарів, мене іноді навідували й добрі сни. Останнім часом навіть являлася ночами та жінка-скіф’янка, може, тому, що після зустрічі з нею на фермерському дворищі вона не йшла мені з думки. Її загадкове обличчя, руки, складені внизу живота, ні-ні та й зринали перед моїми очима. Я спіймав себе на тому, що думаю про скіф’янку як про живу істоту, і чомусь був певен, що й вона мене пам’ятає. Бо в мої сновидіння вона завжди являлася під таку хвилину, що скажи комусь – не повірить.

Стояли ми знов-таки трійкою на дальньому блокпості, що ближче до передової, – ми такі блокпости називаємо гніздами, – і сталася там пригода, про яку соромно було б навіть згадати, якби не та дивовижа. Соромно тому, що ми, як останні лінюхи, порушили порядок несення варти, коли вночі один боєць спить, а двоє чатують. Тієї ночі ми чомусь вирішили, що можна спробувати навпаки: двоє спатимуть, один пильнуватиме.

Гніздо наше стояло на ґрунтовій дорозі під ріденькою лісосмугою. По один бік – акацієва посадка, по другий – поле, скільки око сягає. Довкола все спокійно, ніч тиха, зоряна, але безмісячна. Віднедавна я часто приглядався до місяця, мені здавалося, що від цього козака багато чого залежить.

– Давай, Маляре, – сказав Єгер, – ми з Сіроманцем передрімаємо, потім я тебе підміню.

– Добре, – кажу.

Вони вмостилися спати, а мені раптом щось темне торкнулося серця. Буває так – ні сіло ні впало накотиться безпричинна тривога. Пригадалося навіть, як ті козаки – Шевчик і хто там іще – так загралися в карти на чатах, що пропустили турків на Січ. Я думав про всяку всячину, а мене пробирав дедалі гостріший неспокій. Проте це була не та схвильованість, яка не дає заснути, це була підступна тривога, яка, навпаки, враз відступивши, кидає тебе в сон. Принаймні так сталося зі мною, коли я сидів, зіпершись спиною на загороджувальну бетонну балку, й не зоглядівся, як задрімав. Не знаю, скільки тривав мій сон, – може, годину, може, кілька хвилин, та раптом я побачив скіф’янку, побачив її кам’яне обличчя, яке взялося тріщинами, а на тому місці, де мав би бути у неї рот, враз утворилася чорна діра. Вона хотіла мені щось сказати, вона так силкувалася вимовити бодай слово, що тріснув камінь, і мене щось як підкинуло, я роздер очі аж до лоба й побачив, як метрів за сорок від нашого гнізда у лісосмугу майнула чорна тінь.

Не знаю, чи правильним було моє рішення, чи спрацював інстинкт, але я не став нишком будити хлопців, а згарячу сипонув з акаема довгою чергою по лісосмузі. Я ще не випустив і ріжок, як Єгер із Сіроманцем зайняли бойові становища, Єгер за напрямком мого вогню шукав у темноті мішень – що там, хто там? – а Сіроманець уже лупив з РПГ – х-га-га! – і корчував акаційки кабачками.[1]

Нам ніхто не відповів вогнем, ми припинили стрілянину, і я вже подумав було, чи не приверзлася мені та тінь, чи не даремно я здійняв такий алярм? До світанку ми просиділи вкрай намагнічені, я розповів хлопцям, як помітив людський силует і був певен, що до нас підкрадається диверсійна група, але змовчав про те, що заснув, тож і про скіф’янку не міг нічого сказати. Хай колись іншим разом.

Як тільки трохи розвиднилося, я зайшов у лісосмугу і неквапом рушив до того місця, де побачив людську постать. Є! Під пошарпаною акацією ницьма лежав «камуфляж» у бронежилеті й чорній в’язаній шапчині.

Я тихо свиснув. Підійшов своєю котячою ходою Єгер і, ретельно оглянувши місцину, сказав, що їх тут було щонайменше четверо.

– Бачиш кров? – показав він на прим’яту траву за кілька кроків від убитого. – Когось ми тут добре поцілили, і його, очевидно, винесли звідси ще живим.

Єгер обстежив «камуфляж» без шевронів (я не захотів навіть дивитися на обличчя двохсотого, коли мій товариш перевертав його на спину) і сказав, що покійник зодягнутий у «горку».[2] Проте ніяких документів Єгер не знайшов, хоча й сепари, і російські спецназівці часто носили при собі паспорти чи військові квитки навіть там, де без них можна було обійтися. Але у цього конспіратора Єгер не знайшов ніяких паперів, нічого такого, що могло б нас зацікавити. Окрім зачохленого ножа, при ньому не було навіть зброї; видно, його братани, втікаючи, підхопили з собою.

Єгер розчохлив трофейного ножа. Я бачив, що його, як завжди, доймає сумнів.

– Ти йди, – сказав він. – Іди до Сіроманця, а я тут ще дещо огляну.

Я з полегкістю пішов на гніздо, ковтаючи нудоту, що підступила до горла. Знав, що зараз Єгер проробить ще одну процедуру, яка мені не сподобається. Ні, він не відрізатиме вуха чи носа, але розпанахає ножем одяг на тих місцях, де найчастіше роблять татуювання.

– Ну, що там? – спитав Сіроманець.

– Одного завалили, – сказав я. – А була група.

– Дивно, – мовив Сіроманець.

– Що ж тут дивного?

– Що завалили тільки одного, – сказав Сіроманець.

– Єгер каже, ще одного поранили. Його винесли.

– Дивно, – сказав Сіроманець.

– Що дивно?

– Що його винесли. При такій катавасії вони рідко це роблять.

Сіроманець закурив і сховав сигарету в рукав, хоча вже розвиднилося.

Підійшов Єгер.

– На грудях двоголовий орел, – сказав він.

– Ну, звісно, – Сіроманець затягнувся цигаркою і випустив дим у руду бороду. – Завдали ми собі клопоту.

– Чим? – спитав я.

– Його треба закопати. За день він засмердиться, і тут не буде чим дихати.

– А може, по нього ще прийдуть? – подумав я вголос.

– Може бути й таке, – сказав Єгер. – Тримаймо носа за вітром.

І тут до нас долинув гуркіт мотора.

Десь далеко під лісосмугою ревів БТР, який, без сумніву, рухався до нашого блокпосту. Але, на щастя, рухався з нашого боку. Видно, там чули стрілянину і тепер поспішали з’ясувати, що тут сталося. Хоча допомоги ми не просили.

Напруга спала, і я згадав свій сон. Побачив потріскане обличчя, виїмки очей і круглий рот, що прорізався в камені.

Чорт забирай! Як таке може бути?

А ще я подумав, що їй там не місце, де стоїть вона зараз.

Я заберу її звідти. Хай там що, а за першої слушної нагоди я її заберу.

3

Повернувшись на базу (після того як нас замінили на блокпосту), ми пішли скупатися в Озівському морі.