Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

Даючи собі слово, що Альбертина вернеться до мене ще цього вечора, я взявся за найпильнішу справу — перев’язати новою вірою рану, завдану тією, з ким я досі жив разом. Але, хоча мій інстинкт самозбереження зреагував досить швидко, я після Франсуазиних слів якусь мить стояв ні в сих ні тих і даремно себе переконував, що Альбертина ввечері буде тут; біль, якого я зазнав у першу секунду, коли ще не вбив собі у голову думку про її повернення (це секунда, яка наЬтала по словах: «Панна Альбертина звеліла мені принести її речі, панна Альбертина поїхала»), — цей біль озвався в мені з попередньою гостротою, тобто такий, в якому не було віри у скоре повернення Альбертини. Зрештою, вона мала вернутися сама. Хай би там що, а підбивати її на цей крок, просити її вернутися йшло врозріз із метою. Я вже не міг зректися її, як зрікся Жільберти. Навіть більше, ніж ізнову побачити Альбертину, мені хотілося покласти край фізичній муці, моє серце, і так уже зболене, не. могло вже її терпіти. Окрім того, через безвілля, обернене в звичку, чи то стосувалося праці чи ще чогось іншого, я став тепер ще несміливішим. А проте мої нинішні катуші були сильніші з багатьох причин, серед яких переважала, мабуть, та обставина, що я не зазнав тілесних утіх ні з ду-кинею Ґермантською, ані з Жільбертою, і, не бачучи їх щоденно, в кожному разі, не маючи для цього змоги, а, отже, й потреби, менше улягав у своїх любовних почуттях до них потужній силі Звички. Тепер моє серце, нездольне бажати і добровільно терпіти, знаходило лише одне можливе розв’язання: повернення Альбертини за будь-яку ціну, розв’язання противне (добровільне зречення, поступова покора) видалося б мені романтичним помислом, неправдоподібним у житті, якби я не вчинив саме так із Жільбертою. Отже, я бачив, що це друге розв’язання було теж прийнятне для тієї самої людини, бо я від тої пори майже не змінився. Проте час відіграв свою ролю, цей час зістарив мене і тримав Альбертину при мені, поки ми жили разом. А що я не зовсім зрікався її, то гординя, яка в мені залишилася після розлуки з Жільбертою, утримала мене від приниження перед Альбертиною, я волів обставити її повернення так, ніби мені на ньому не залежало. Аби не гаяти марно часу, я встав, але мене утримав біль: вперше я вставав з ліжка, відколи вона покинула мене. А проте мені треба було швидко вдягтися і піти розпитати про Альбертину у консьєржки.

Щем, не перестаючи дошкуляти після удару, намагається змінити форму; ми сподіваємося позбутися його, будуючи плани, збираючи інформацію; ми прагнемо, щоб він пройшов свої численні метаморфози, бо це вимагає від нас менше відваги, ніж якби мука не мінялася; яким же тісним, твердим і холодним видається ложе, на якому ми лежимо зі своїм горем! Отож, я встав; почав ходити по покою дуже обережно, щоб не помічати Альбертининого стільця, піаноли, педалі якої вона натискала своїми золотими черевичками, не бачити жодного предмета, якими вона послугувалася, тоді як усі вони тлумачили все по-своєму, запозичивши в мене мову моїх спогадів, маючи свій переклад, свою версію звістки про її втечу. Але й уникаючи дивитися на них, я їх бачив; ноги мені помліли, я гепнув ув один із фотелів, обтягнутих блакитним атласом, полиск якого ще годину тому, у світлотіні покою, завороженого парусом світла, насилав на мене палкі марення, зараз такі далекі. Ох, коли я востаннє в ньому сидів, Альбертина була ще в мене. Я не міг усидіти, тому встав; так щохвилі випливало одне з численних і скромних я, які складають людську особу, це я ще не знало про Альбертинин від’їзд і чекало звістки про нього; я мусив — і це було куди страшніше, ніж якби я мав справу з істотами чужими, не наділеними моєю вражливістю — повідомити про це нещастя всім отим моїм я, які ще не знали про нього; треба було довести до відома кожного з них такі слова: «Альбертина попросила принести її куфри» (я бачив, як вантажили ці труноподібні куфри в Бальбеку, вкупі з багажем моєї матері), «Альбертина поїхала». Я мусив кожному з них повідати про свій смуток, про смуток, який, принаймні, не був песимістичним висновком, зробленим просто з нещасливого збігу обставин, а безнастанним і невільним наверненням особливого враження, узятого зокола і не вибраного нами самими. Були серед цих я і такі, яких я досить давно не бачив. Наприклад (мені не спало, що то був день стрижки) те я, яким я став, коли ходив до перукаря. Я забув про це я, при його появі я заридав, як ридають на похороні при появі старого служника, який знав покійницю. Згодом я нагло пригадав, що вже тиждень мене іноді опосідав панічний ляк, але я собі в цьому не признавався. Я міркував собі так: «Адже навряд, щоб вона поїхала раптово. Це безглуздя. Якби я звірив цей здогад людині поважній, розумній (я вчинив би так, щоб заспокоїтися, якби ревнощі не завадили мені говорити відверто), вона, мабуть, сказала б мені: «Та ви збожеволіли! Такого бути не може!» І справді, ми ні разу не посварилися. Від’їздять, маючи якийсь привід. Але про нього не заявляють. Друга сторона має право заперечити. Ніхто таким робом не їде. Ні, це нісенітниця. Це єдине, але безглузде припущення». А проте щодня, коли я дзвонив і заставав її на місці, полегшено зітхав. І коли Франсуаза вручила мені Альбертининого листа, я здогадався, що в листі йдеться про щось таке, чого не може бути, про від’їзд, передбачений мною за кілька днів раніше, хоч існували заспокійливі логічні докази. У цьому розпачі я був майже потішений своєю проникливістю — так убивця хоча й вірить, що не попадеться, а проте боїться, аж це бачить ім’я своєї жертви на течці справи в кабінеті слідчого, куди його викликано.

Я сподівався лише на те, що Альбертина поїхала до Турені, до своєї тітки, — там вона під оком, їй не дадуть вибрикувати, поки я її не заберу. Найбільше я боявся, що Альбертина зостанеться в Парижі, поїде до Амстердама або до Монжувена, тобто що вона втекла, аби зовсім пуститися берега. Насправді кажучи собі: Париж, Амстердам, Монжувен, тобто перераховуючи різні міста, я думав про такі місцевості, куди вона, най-певніш, могла б податися; коли ж консьєржка сказала, що Альбертина поїхала до Турені, в тому напрямку, який я вважав за