Читати книгу - "Таємниця Єви"

сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.

У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.

Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.

– Сидіть, не вставайте, Вістовичу, – сказав він спокійним тоном.

Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.

Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.

– Срана погода, – висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, – що ви тут робите, комісаре?

– Пане заступнику, я…

– Зачиніть вікно.

Вістович підвівся і затраснув його. Заступник директора львівської поліції Вільгельм Шехтель підтягнув до себе попільничку і запалив цигарку.

– Продовжуйте, – сказав він, випускаючи струмінь диму.

– Я хотів дізнатись, чи не мали ми раніше справи з убитою панянкою Вольфович, її батьком чи кимось із родичів, – пояснив комісар.

– Не мали, – коротко відповів Шехтель, – і не могли мати…

Вістович здивовано глянув на шефа.

– Продовжуйте, – сказав той, – як посувається слідство?

– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелі, аби з кимось таємно зустрітись. Найімовірніше з коханцем… Я вивчив список постояльців і запідозрив такого собі Франца Тепфера. Сьогодні він повинен був виїхати до Відня, але у вагоні його місце виявилось порожнім. Потім я знайшов Тепфера непритомним у номері.

– Чудово, комісаре, – хрипло засміявся Шехтель, – ви ганяєтесь за ним, а він лежить у вас під носом… А що вбивця? Маєте його прикмети?

– Високий чоловік, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрієць або німець. Наразі це все.

Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути як потріскують при цьому цигарковий папір і тютюн.

– Я вам дещо скажу, Вістовичу, – промовив Шехтель після паузи, – і сподіваюсь, від цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинів служать у львівській поліції? Декілька капралів, два фельдфебелі, а комісар тільки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталі… Може, ви пригадаєте, завдяки кому ви на цій посаді?

– Завдяки вам, пане заступнику, – відповів комісар.

– Атож. Знаєте, мені також нелегко. Губернатор уже давно вимагає, щоб тутешньою поліцією керували виключно поляки, і Відень його слухає. Мене, австріяка, давно б уже змістили, але я маю впливових польських друзів. І один із них – це Кшиштоф Вольфович… Як тільки він дізнається про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, і я повинен сказати йому, що мої найкращі люди невдовзі знайдуть убивцю. Найкращі – це Вістович і Самковський… Ви чуєте?

Комісар ствердно кивнув.

– А щоб ставки в цій грі ще більше зросли, – вів далі Шехтель, – скажу вам, що сподіваюся найближчим часом отримати пост директора поліції, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тоді мені буде потрібен тямущий заступник. А коли потрібен тямущий заступник, то, здебільшого, начхати на його народовість. Ви все зрозуміли, Вістовичу?

– Зрозумів, пане заступнику.

– Коли так, – Шехтель узявся застібати плаща, – то негайно піднімайте свою сраку і до роботи!..

Із цими словами він вийшов з кабінету. Дочекавшись, поки в коридорі стихнуть його кроки, Вістович знову прочинив вікно. Холодне повітря трохи освіжило голову і приємно полоскотало спітніле обличчя. Слід було зібратися з думками і діяти. Вістович це розумів, хоча після візиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють і, вилаявшись на всю горлянку, комісар щосили грюкнув кулаком по столі. Попільничка підскочила, розсипавши довкола себе чорно-срібний цигарковий попіл. Відчувши деяке полегшення, Вістович загорнув почервонілу руку в прохолодну полу плаща. З кишені випала австрійська газета і візитка, знайдені в готельному номері Алоїзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другій сторінці містила повідомлення про те, що маг-ясновидець, а також цілитель Вінцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Бадені, 10-го в Кракові, 20-го в Лемберзі, а потім маестро запрошують до Росії. Текст повідомлення був ледь помітно обведений олівцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацікавило.

Комісар заховав газету в шухляду, а потім ще раз прочитав адресу на візитці. «Крамниця східних секретів» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звідси. Усього дві трамвайні зупинки. Можна навіть спершу туди навідатись, а вже потім де-небудь поснідати.

Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вістович намагався уявити, де саме на галасливій Ягеллонській може знаходитись ця східна крамниця. Проте неподалік Єврейського театру знайшовся вузький непомітний провулок, в якому комісар натрапив на скляні двері. Щойно він ухопився за ручку, як вгорі залунав маленький срібний дзвоник, кличучи господаря. Усміхнений бородатий чоловік у східному костюмі з’явився негайно і, вклонившись, виголосив гостю привітання. Вістовича дещо розсмішила ця вистава, проте він цілком серйозно почав оглядати товари, які пропонував Альфред Шимонович. Тут були східні килими, халати, пляшечки з олійками, пуделка з чаєм і безліч фарфорових слонів, змій та драконів.

– Що саме пана цікавить? – знову озвався Шимонович. – Пан шукає презента? Чи, може, щось для себе?

– Покажіть мені он ту книгу, – попросив комісар, тицьнувши пальцем на полицю.

– О-о, пана цікавить східна мудрість, – сказав продавець, стаючи, щоб дістати її, на стілець. – Прошу… Конфуцій у перекладі німецькою… Дуже коштовне видання…

Вістович обережно взяв книгу і, розгорнувши, з насолодою заглибився у її сторінки.

– Скажіть, пане Шимоновичу, – мовив комісар, не відриваючись від читання, – ви, напевно, знаєте всіх своїх клієнтів?

– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно відповів той.

– Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять нечасто, і не всі…

– Чому пан питає? – дещо ображено мовив власник крамниці.

– Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, – пояснив комісар.

Вістович нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.

– Ніколи про таку не чув.

– Дивно, вона мала вашу візитку.

– Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.

– А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.

Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.

– А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? – запитав він після паузи.

– Тому що вчора її вбили, – холоднокровно відповів комісар.

– А, то пан з поліції? – понуро перепитав торговець.

– Саме так, мій друже. То що, згадали?