Читати книгу - "Щоденник Мавки"

на мені лікарні, і ліки, і безкінечні уколи. І нікого з рідних поруч. Ні мами, ні тата, ні сестри, ні брата. Сама, завжди всюди сама. А ти… Ти… Завжди на роботі.

– Ну, знаєш. Це твій обов’язок – діти. Чи ти хотіла, щоб я по лікарнях валандався, а ти вдома сиділа? Бо хіба ти на щось путнє здатна, га? Реальні гроші – це бізнес, мала. І… Зрештою. На лікарню потрібні були бабки. І на жратву, і на лахи… Усьо. Припини істерику. Злізь із хмари на землю нарешті. Ось бери приклад з моєї Тоні – ідеал краси та жіночності.

– Але ж я, я… – вона далі продовжувала виправдовуватися.

Говорила, говорила, говорила, пояснюючи, що вона, звісно, винна, бо запустила себе, але не в усьому. І що готова на зміни в житті, але їй потрібна, хоча б моральна, його підтримка. Та враз умовкла, коли вдарилася своїми пориваннями об крижаний погляд та об його сміх.

– Тьху, та припини вже цей театр, – він сміявся: тихо та знущально. – Ти жалюгідна і потворна. Ти маєш дякувати мені, бо я приймаю тебе й такою. І досі пропоную повноцінну родину. Змирися. Ой, та ти навіть не жінка, ти – ніхто. Подивися на себе, – він схопив її за руку, поставив на ноги та поволік до дзеркала.

Вона знічено тупцялася слідком, утупивши в підлогу очі. Він взяв її за підборіддя, підняв його вгору, наказав:

– Дивися.

Дивилася. Очі – повні сліз, болю, розпачу. Синці під очима, розпухлі повіки, пасма брудного від сліз та поту волосся поприлипали до щік.

Він вийняв з внутрішньої кишені піджака знімок. Приклав до дзеркала – навпроти її очей. Із фото дивилася красива усміхнена молода жінка. Чорні очі, доглянута зачіска.

– Порівняй.

Остання гранітна плита її світу обвалилася.

– Ти – ніхто і ніколи ніким не станеш, дорогенька. Нема в тобі ані вогню, ані куражу. А Вона… Вона – усе, вона – це мрія кожного справжнього чоловіка. Багата, розумна, красива, талановита, весела, компанійська. Хто ти така в порівнянні з нею? Бридке каченя. Навіть не гидке… Тьху. Крива качка, яка виросла і не стала лебедем. Ах-ах! Як у твоїй улюбленій приказці, дорогенька: «Народжений повзати – літати не зможе». Не будь дурною, змирися. Я тебе поки не лишаю через дочок, мушу терпіти… Навіть не так: поки ти будеш потрібна дітям – терпітиму. Зрозуміла?

Стояла. Він відійшов убік, заховавши знімок коханки до кишені. Був упевненим та задоволеним собою. Думав, що буде важче. Розмірковував, що може цього разу його сіра мишка хоч чимось його здивує – криком там, битим посудом. «Ні риба ні м’ясо» – про таких кажуть. Але ж вона не була такою, коли одружувалися? Чи була? Просто закоханий молодий телепень цього не бачив, чи, може, інші дівчата в порівнянні з нею здавалися ще гіршими? Та хоч би там як, зараз перед ним жалюгідне непорозуміння, яке хоче, щоб він її любив. А він навіть співчувати не може.

Жінка стояла біля дзеркала, продовжуючи витріщатися в те місце, де щойно була фотографія красивої та щасливої панянки, яка мала майже все й зараз, здається, отримувала для повного комфорту і справді все. Колись вона добровільно впустила цю панянку у їхнє життя. Яка банальність. Жінка повертається додому несподівано на день раніше та застає коханців у ліжку. Ага, як у пласкому анекдоті. Поперхнулася відчаєм. Слова «Ти – ніхто, ти – ніхто, ти – ніхто…» гупали в голові набатом. Від вхідних дверей квартири почувся його голос:

– У мене справи. Буду пізно. Витри сльози-соплі та йди вмийся. Добре, що дітей поки вдома немає, бо зараз ти кого завгодно можеш налякати. На відьму з жахликів схожа.

Грюкнули двері, а вона продовжувала стояти – розчавлена, прибита, але чомусь досі жива. Підійшла до вікна. Глянула згори вниз. П’ятий поверх… Краса. Подвір’я та світ мов на долоні. Не надто високо, щоб голова закрутилася, і не надто низько, щоб перечіпатися через чужі погляди. На вулиці ходили люди, їздили автівки, галасували діти. Притиснула руку до грудей. Несподівано зрозуміла, що серце досі б’ється. Жива? Жива. І тоді її почало наповнювати досі незнане почування. Вона не опиралася, не мала вже на це сили, бо гірше вже не буде. А невідомість змією обвивало серце. Слова «Ти – ніхто, ти – ніхто, ти – ніхто…» настійливо билися в голові.

Притулилася лобом до холодної шиби. Темна сутність уляглася в ній. Заговорила, щоб перекричати чоловічий голос:

– Я – ніхто? Я – ніхто? Що ж, ти сам напросився, любий. Ми ще подивимося, чия візьме.

Вона не впізнала свого голосу, він належав не їй – різкий, рубаний, без емоцій. Але голос чоловіка, що досі впевнено дзеленчав у вухах, ураз перелякано вмовк. У голові почало розвиднятися. Вона зазирнула в себе. І вже знала, що далі робитиме. Бо та гранітна плита, котра була дахом її старого світу, хоч і впала, та її не прибила, навпаки – звільнила.

Він повернувся пізно, напевне від коханки. Перед вхідними дверима, у коридорчику, спільному з сусідами, перечепився об свої валізи та наглухо замкнені двері. Гамселив, верещав, мов скажений, обзивав її лайливими словами. Вона не відчиняла, а своїм ключем він не міг відкрити. І не тому, що з того боку було вставлено ключ. Ця біснувата сучка поміняла замок! Такого він уже точно не чекав.

Жінка стояла за дверима, притулившись до них спиною, відчуваючи всім тілом їхню вібрацію. Ті удари їй не шкодили, навпаки – додавали рішучості та впевненості, якийсь німий азарт переповнював її єство. Згодом прийде розуміння: вони щойно розпочали війну, у якій переможців не буде. Та зараз це її найменше хвилювало. Бентежило інше. Вона видирала його зі свого серця, того, хто вже встиг стати його частинкою. А це боліло. Це дуже боліло. Донечки перелякано зачинилися в дитячій. Вона, як могла, їм усе пояснила. Вони не перечили, вони звикли завжди в усьому довіряти мамі, і це додавало рішучості.

За вхідними дверима враз вщухли крики та образи. То повернувся з роботи сусід, зав’язалася між чоловіками розмова. Сусід став щось розтовкмачувати неголосно, заспокоювати. Вона не прислухалася, бо могла зараз чути тільки своє серце та його біль. Сусід кинув ще пару слів, хряпнули двері помешкання, і все стихло. Пару хвилин стояла тиша. А тоді її коханий, надто голосно, щоб вона добре розчула, пригрозив: «Ну що ж, сучко! Не хочеш по-доброму, дітей тобі не шкода? Тоді я викликаю міліцію».

«Ну