Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

трав… Потім дядько попрямує до спальні, де читатиме газети, а я до глибокої ночі дивитимуся телевізор і радітиму, що завтра не потрібно рано вставати. Від завтра у мене вихідний тиждень.

Хоча вільний від роботи в кав’ярні час аж ніяк не обіцяв мені цілковитої свободи. На мене чекали репетитори, нескінченно довгі й нудні години занять. Наступного року я мала вступати до університету, тож доводилося посилено вивчати математику та англійську.

Батько мріяв, щоб я була економістом. Стати економістом — то колись була його мрія, яку він через певні обставини не зумів утілити в життя. Тому тепер гадав, що мені вдасться здійснити те, чого не зміг він, і тішився цією ілюзією. Батьки часто вважають дітей своїм продовженням, хочуть виправити за допомогою них власні помилки, виконати свої бажання, зробити те, чого не встигли чи не спромоглися. Відтак не надто допитуються, чи їхнім дітям це насправді потрібно, чи матимуть вони від того хоча б найменшу радість. Але як було опиратися батьковим прагненням, коли я ще сама достеменно не знала, чого насправді хочу від життя? Я не мала жодних талантів, особливих здібностей чи вподобань, хоча школу закінчила з добрими оцінками.

— А ким би ти хотіла стати? Що тебе найдужче цікавить? — запитувала мати у старших класах. У відповідь я лише знизувала плечима. Мої однокласниці мріяли бути актрисами, співачками, учительками, модельєрами чи лікарями… Жодна з цих професій мене не приваблювала й не викликала бодай найменшого інтересу.

— Вступатимеш на економічний, — повідомив одного дня батько, і я знову знизала плечима. — Економіст — доволі пристойна професія.

— Погоджуйся, — зашепотіла мати, — ти ж знаєш, як твій батько мріяв стати економістом, а залишився звичайним електриком. Він пишатиметься, якщо ти погодишся!

У відповідь я важко зітхнула й кивнула, навіть не замислюючись. Якщо для батька це так важливо — гаразд, я стану економістом, вирішила я, щоби подарувати йому другий шанс і таки втілити змарновану мрію.

Батько часто повертався з роботи мовчазний і невдоволений. Видно, його фах не давав йому втіхи. Він узагалі був надто замкненим, не вмів щиро виявляти свої емоції. Тому розмови наші були нечастими й скупими. Мені завжди бракувало відвертості й близькості між нами. Бракувало навіть його самого. Батько іноді здавався мені таким недосяжно далеким… Можливо, йому чогось не вистачало для відчуття самодостатності? А може, то я не зважувалася по-справжньому наблизитись до нього, і справа була тільки в мені? Може, то мені бракувало тієї щирості? Бо, щоби сподобатися йому, я намагалася бути такого, якою він прагнув мене бачити, а не такою, якою була насправді. Так я хотіла зробити йому приємність, хотіла, щоби він мною пишався. Іноді я розмовляла з ним, уявляючи його поряд, коли його не було поблизу, і казала те, що давно збиралася сказати, але ніколи не могла. Мої слова були абсолютно відвертими, тому ця уявна розмова здавалася цілком реальною, і я немовби була почутою.

Першого року після закінчення школи мені не пощастило. Одразу після випускного я важко й надовго захворіла на кір, а коли одужала, складати іспити було вже запізно. Для батька це була справжня трагедія. Саме тоді й нагодився дядько Роман зі своєю ідеєю. Він запропонував мені оселитися у нього, займатися з репетиторами, готуватися до вступу, а заодно й працювати у його кав’ярні. Дядькова пропозиція сподобалася не лише мені, а й моїм батькам. Отак я й опинилася в цьому місті.

Мені доводилося й раніше бувати тут, але це було у дитинстві, тож враження у мене залишилися невиразні. Я пам’ятала ратушу з годинником на центральній площі, кав’ярню, схожу на велетенського гриба, де колись ласувала морозивом, численні вулички й провулки, в яких так легко було заблукати… Тоді це місто здавалося мені, дівчинці із селища, просто величезним, і тим мене лякало…

По-справжньому я відчула його саме тепер. Було воно не настільки великим, як уявлялося колись, а радше затишним. Напрочуд гармонійно поєднало у собі гордовиту принадність міста — зверхні багатоповерхівки, які завжди легко сплутати, асфальтовані вулички, що пахли смолою, розлогий парк з випещеними деревами, лавками та літніми альтанками, привітні кав’ярні, — з теплим трав’янисто-молочним подихом села, який найбільше давався в знаки між одноповерхових будиночків зі скрипучими хвірточками і садками, де паслися кози, з живоплотом та кущами смородини й аґрусу. Хоч тут і панувала сучасність, але у карбах давнього бруку, в камінні старих будинків, у залишках напівзруйнованих мурів усе ще жив незнищенний дух старовини й історії. Чи справді це місто пахло кавою, як стверджував той дивакуватий добродій, який поцупив у мене книжку? Хтозна… Може, так пахнув затишок, що витав у ньому, його усталеність і пасторальність: накрохмаленою скатертиною, кавою з молоком, свіжими тістечками на тарілці й дріжджовими булками?

Якось я навіть запитала про це у дядька:

— Як ти гадаєш, чим пахне наше місто?

Мабуть, моє запитання видалося йому чудернацьким, бо спочатку він засміявся, а відтак, трохи подумавши, сказав:

— Чим пахне це місто? Дощами! Рясними дощами!

І очі його блищали, немов у хлопчиська. Іноді мені справді здавалося, що ми з ним одного віку, хоча дядько Роман був старшим за мене на п’ятнадцять років…

Пам’ятаю, як у десятому класі я втекла з уроку геометрії. Трохи поблукала полями за селом, щоби не потрапити нікому на очі, добряче змерзла і подалася додому. Тільки-но переступивши поріг, я з радісним писком кинулася на шию дядькові, який зустрічав мене коло дверей і широко всміхався. Він полюбляв такі несподіванки, ніколи заздалегідь не повідомляв про свій приїзд. Знаходив ключа на гачку обік вікна біля ґанку, заходив і вже з помешкання телефонував до матері. За хвилю, почувши на кухні брязкіт тарілок, я збагнула, що мати вдома. Вона майже ніколи не приходила на обідню перерву. Але того дня у неї був привід, щоби прийти. Я розгубилася. Та, схоже, мати не помітила моєї появи, тож діяти треба було швидко. В ту мить мені нічого іншого не спало на думку, як тільки хутко повідомити дядькові:

— Я втекла з уроків!

— Тоді хутчіш ховайся! — прошепотів він.

Узявшись за руки, ми крадькома побігли до моєї кімнати, де я заховалася у шафі й просиділа там доти, доки мати знову пішла на роботу. Потім ми з дядьком реготали, наче змовники, й качалися по підлозі, відчуваючи неймовірну втіху від своєї витівки. Мабуть, у той момент я й зрозуміла, що дядько в глибині душі все ще залишається великою дитиною. Якось я навіть йому зауважила:

— Мені здається, ти