Читати книгу - "Кід Родело"

сер. Я гадаю, ви маєте рацію. Нам краще залишити щось і на завтра.

Він складав бури, а Джо Харбін узяв на плечі свій молот. Вичекавши, поки увага конвоїра відвернеться, Беджер ногою відкинув один бур у каміння, а потім обидва пішли поволі. Озирнувшись, Беджер побачив, що «порохова макака» вже набиває динамітові шашки у щойно пробурені шпури, трамбуючи їх довгою палицею. Беджер нишпорив очима по кар'єру, вимірюючи відстані, уявляв собі усю дію, як вона буде отут відбуватися, дбайливо зважував шанси. На хвилину його погляд зупинився на Ховрашкові, який у цю мить боровся з важкою тачкою, навантаженою битим камінням. «У хлопця поганий вигляд… нізащо він не витримає свого строку», — подумав Беджер.

Він пішов поруч із Харбіном до складу, де в'язень-комірник перевірив інструменти, що вони їх принесли.

— Рано ви сьогодні. Міллер, здається, був зовсім добренький, — сказав він і посміхнувся Беджерові. — Добре. Харбіне, приніс своє доробало?

Джо Харбін уклав молот на полицю біля дверей, недбало поглядаючи через плече. Йому пересохло в роті, і він нервувався, знаючи, що ось зараз, будь-якої миті…

Беджер закинув свої бури на полицю, але комірник глянув на нього.

— Томе, в тебе одного бура не вистачає.

— Мабуть, недоглядів, — спокійно відповів Том. — Поспішав.

— Що ж, злітай назад та знайди. Ти ж знаєш правила.

Беджер повільно пішов назад, розміряючи кожний крок, — знав, скільки очей дивляться на нього. І ще він знав, що, нахилившись до бура, на хвилю зникне з очей і конвоїрів, що зараз стоять біля в'язнів нижче у кар'єрі, і комірника з інструментального складу.

Він зійшов униз, нібито шукаючи бура, раптом впав на одне коліно, витяг сірника, припасеного заздалегідь, і підпалив тільки-но укладений бікфордів шнур, ще один, ще. А потім підібрав бура і повільно пішов геть.

Він знав, скільки будуть горіти гноти, знав, коли станеться вибух, і знав, що має бути, коли відбудеться втеча. Том Беджер був обережна людина і планував кожен рух дбайливо; десь навіть у його планах ховалися тіні отих які. Неможливо планувати щось щодо них — або супроти них. Все зводилося тільки до простої думки — втекти від них, як вийде, а як не вийде — відбитися.

Він увійшов до складу.

— Ось твій бур. Задоволений?

— Це ж не я, Томе, — промовив комірник. — Це правила. Ти за ними живеш.

Він простяг руку, щоб узяти у Тома свердло, аж раптом повітря було розідране вщент громовим вибухом, і саме у цю мить Беджер змахнув сталевим буром і вдарив комірника по черепу.

Звук вибуху потонув у криках, зойках, стогонах болю поранених в'язнів і варти. Том та Харбін миттю побігли до кар'єру. Майже одразу вони натрапили на труп Перрімена, наполовину засипаний камінням та піском.

Визволивши тіло, Беджер швидко зірвав пояс із кобурою з конвоїра, витрусив патрони собі у долоню, а револьвера сховав до кишені. Схопивши рушницю загиблого конвоїра, Джо Харбін розтрощив її об скелю.

В'язні і сторожа намагалися виповзти з мішанини диму, куряви та уламків.

Деякі йшли, похитуючись, стікаючи кров'ю, видиралися з кар'єру нагору.

Пропихуючись серед них, Беджер виліз із каменоломні й побіг до фургона з кіньми, що стояв неподалеку.

Несподівано з'явився начальник тюрми у супроводі кількох сторожів.

Він різко зупинився, вдивляючись у безладдя, що панувало у кар'єрі, поки конвоїри збігали схилом, щоб дати ладу людям унизу. Том Беджер швидко кинувся до начальника і уткнув револьвера йому у ребра. Джо Харбін підскочив з іншого боку, вирвав пістолет у начальника з кобури.

— Ми до тебе нічого не маємо, начальнику, то, як хочеш жити, веди нас до фургона.

— Я не…

— Начальнику, — застеріг Беджер, — немає в нас часу на суперечки. Йди до фургона!

Начальник почав заперечувати, але Харбін спритно грюкнув його револьвером по голові. Вони швидко потягли непритомного до фургона й закинули всередину. Том Беджер ухопив віжки, і коні побігли до воріт швидкою риссю.

Джо Харбін поставив начальника перед собою і підтяг повище, щоб його було добре видно. План діяв! Зараз, якщо тільки…

— Стій! — гукнув охоронник.

Беджер поганяв далі, і ще один вартовий з'явився на спостережній вишці біля воріт.

— Стій, стріляти будемо!

— Відчиняй браму, — наказав Беджер, — а то будеш мати мертвого начальника!

Завагавшись, вартовий поглянув праворуч і ліворуч, шукаючи підмоги, але нікого не було. Помічник начальника й усі інші побігли до кар'єру, щоб допомогти потерпілим.

— Ви маєте три секунди, — гукнув Харбін, — а після цього я прострілю начальникові голову!.. Раз!

Вартові перезирнулися. Вони одержали свою роботу від начальника, він був дружелюбна, приємна людина, однак непохитна щодо в'язнів.

— Два!

Один з вартових різко повернувся і пішов до каната, що ним відчиняють ворота. Без жодного слова він почав тягнути линву. Ворота відчинялись… ох, як же повільно! Джо Харбін відчував, як краплини поту стікають крізь брови, як ворушиться волосся на потилиці. Першої-ліпшої хвилі могла знятися стрілянина.

Нарешті ворота розчинилися, і вони проїхали крізь браму, придержуючи коней, щоб фургон не зачепивсь, а потім погнали запряжку риссю.

Тепер вони були вже біля підніжжя пагорба.

— Кинь його! — сказав Том. Джо Харбін випхнув досі непритомного начальника з фургона, а Том Беджер шмагнув коней батогом. Миттю запряжка зірвалася у галоп. З надбрамної вишки прогримів постріл, ще один, але вони вже були під захистом опуклого схилу. Несподівано позаду почав бити дзвін; Беджер завернув фургон зі шляху в чагарники біля підніжжя горба. Вони рухалися крізь зарості, підскакуючи на каменях, але не знижуючи алюру.

Раптом з'явилося сухе річище, і Беджер спрямував запряжку туди; на м'якому піску фургон не гуркотів. Вони їхали кругом за закрутом річища, потім Беджер сказав:

— За цією скелею рубай посторонки і сідай верхи. Отут! — він кинув Харбінові мотузяний недоуздок, якого витяг з-за пазухи.

Вони швидко обрізали збрую і, накинувши недоуздки, скочили на коней без сідла, охляп. Поїхали на південь, тримаючись м'якого піску, де копита не залишали чітких відбитків, тільки заглибини у пухкому грунті.

З річища вони виїхали в долину і зробили крок крізь верболози, що росли ближче до річки. Раптом Беджер різко завернув і, покинувши лозняк, поскакав ізнов у рухливі піски дюн. Джо Харбін, що їхав на один кінський корпус позаду, міг тільки дивуватися. Було очевидно, що Том Беджер спланував кожен крок. Він в'їхав до верболозу там, де не лишалося слідів, а тепер виїхав із нього в такому місці, де йти по слідах було б не легше.

Беджер кинув погляд на небо, і тільки тоді першого разу Харбін подумав про час. Він теж був обраний добре.