Читати книгу - "Кід Родело"

До заходу сонця лишалися хвилини, а тоді швидко стемніє, як завжди у пустельному краї. Тоді вони зможуть їхати порівняно безпечно аж до самого світанку.

Але Джо Харбін був підозріливий чоловік. Беджер добре спланував кожний крок… Які плани в нього на той час, коли вони вже здобудуть золото? Це була неприємна думка, та Джо Харбін і сам роздумував про це, і йому самому хотілося б знати, як далеко він збирається йти разом із Беджером.

Ускладнення полягало у тому, що їм було потрібно судно, а Харбін не був певен, що сам упорається з командою. Напевно, Беджер має план і на цей випадок, тож Харбін може йому знадобитися як помічник. Більш того, якщо які траплять на їх слід, кожен з них буде погребувати допомоги іншого.

Тим які пустеля — дім рідний, тож вони будуть не просто загадкою.

Беджер затримався серед піщаних дюн і почекав, доки під'їде Харбін.

— Ти скажи мені прямо, Джо, і не викручуйся. Знає хто-небудь, де сховане золото?

— Ти що думаєш — я божевільний? Ніхто не знає.

Беджер обмірковував його слова. Якщо ніхто не знає, то навряд чи які або начальник вгадають напрямок, бо, хоч їм і треба втікати, вони поїдуть скоріш на схід, аніж на південь… принаймні аж поки знайдуть золото. Але якщо хто-небудь знає, він буде чекати на них десь поблизу схованки. Тоді вони якраз траплять до нього у лапи.

— Якщо ти брешеш, — сказав Беджер, — твоя шия буде в одному зашморгу з моєю. Якщо хоч одна людина, крім тебе, знає, де оте золото, або навіть приблизно чула, то можеш закладатися, що взнає ще дехто і що ми вгепаємось прямо в пастку.

— Ніхто не знає, — відповів Джо коротко. А сам подумав, що хтось таки знає. Ота дівка знала… він тоді багато базікав, а краще було б послухатися…

Та хай йому біс! Хіба в цьому справа? Вона, мабуть, давно вже поїхала з цих країв.

Розділ третій

Сонцю лишалося ще з півгодини котитися до обрію, коли Родело рушив у дорогу. Він залюбки ходив пішки, що взагалі рідко буває серед тих, хто звик їздити верхи, тому й зараз ішов із задоволенням. Після року у в'язниці це було величезне задоволення — йти дорогою добрячим розгонистим кроком.

Окрім усього, це давало йому час подумати і розпланувати.

Було ще не темно, коли він почув торохкотіння позад себе, й, обернувшись, побачив легкий фургон, запряжений четвіркою, з верховим конем, прив'язаним ззаду. У фургоні були двоє чоловіків та жінка. Порівнявшись із ним, вони зупинились.

— Куди йдете, містере?

— У Голд-Сіті.

— Якщо ви полюєте за золотом, то це не те місце, куди вам треба. Єдине золото, що там будь-коли знаходили — у назві.

— Може, мені пощастить.

— Сідайте. Ми теж туди, — високий чоловік гукнув до коней, стьобнув їх легенько віжками, і фургон покотився далі із Деном, сидячим біля дівчини, — диявольськи привабливої, вирішив він.

— Це ж умираюче місце нині, містере. Розумієте?

— Воно ще не зовсім вмерло. Старий Сем Берроуз поки на місці. Тримає крамничку і салун. Я лишив свого коня у нього деякий час тому.

— Не занадто далеке місце, щоб залишати коня?

— А чому б ні?

Ден Родело подивився на дівчину, яка відповіла йому холодним незацікавленим поглядом. Двоє чоловіків перекидувались зауваженнями час від часу, і Родело запам'ятав, що їх звуть Клінт та Джейк. Вечір був тихий, і коли коні пішли повільніше, здираючись довгим схилом, зникли усі звуки, крім тих, що походили від їхнього руху. Ден Родело випростував ноги. Йому було приємно їхати. Він пересунув кобуру, щоб була під рукою, і перехопив погляд дівчини, що помітила це.

Вони дивуються з нього — як і він з них. Двоє чоловіків та дівчина ідуть до Голд-Сіті — то не тільки конаюче місто, то ще й кінець шляху. За ним лежить пустеля… пустеля до самого кордону і ще далеко поза ним. Ден Родело не був надто підозріливою людиною, але інколи йому хотілося б знати, чи хтось має хакі ж думки, як він, чи інші. Воно буде розумніше триматися обережно, дуже обережно.

У Голд-Сіті, окрім підупалої крамнички, салуна з трьома східцями, що вели з дороги до ганку під вивіскою, було мало чого іншого. Через вулицю стояла адоба — будівля з необпеченої цегли, добряче вже зруйнована, ще там були руїни інших покинутих будов уздовж цієї вулиці і трохи від неї в обидва боки. Скільки око сягає, не було жодного деревця, нічого, крім кущів креозоту, крихких кущів та розкиданих деінде опунцій та окотіло.

Сем палив на ганку свою люльку і спостерігав за наближенням фургона.

Собака, що лежав біля його ніг, загарчав, потім заспокоївся. Сем носив на поясі револьвер, яким умів користуватися, а одразу за дверима стояв карабін.

Коли фургон підкотивсь і обережно зупинився, очі старого ковзнули по пасажирах і затримались на Родело.

— Агов, Семе!

— Чорти мене забирай, як це не Родело! Мені й на думку не спало, що твій час скінчивсь.

Ден зіскочив на землю.

— Оці мандрівники підвезли мене. Дуже люб'язно з їхнього боку.

Він легенько підкреслив слово «мандрівники», і Сем зрозумів. Він глянув на них, усміхаючись.

— За це ви, хлопці, одержите шматочок чого-небудь.

— Віскі у вас є? — спитав Джейк.

— Найкраще у місті, — сказав Сем. Він підвівся і пошкандибав попереду їх усередину. — Не можу сказати, що в мене забагато конкурентів.

Виставив пляшку та дві склянки перед ними, подививсь на дівчину.

— А вам, мем, чашечку кави?

— Покажіть, де вона, і я зроблю сама.

— Одразу за дверима, мем. Ви легко знайдете — усе напохваті.

— Ви тут наче корінь конаючого міста, — зауважив чоловік, званий Клінт.

— У нас тут не так уже і самотньо, як то можна подумати. Багато скотарів, часом хто-небудь з отих арізонських рейнджерів… Також золотошукачі, ну й усякі такі.

— Я не думав, що хтось є звідси аж до Затоки.

— Таки нема. У порт Ізабель інколи заходять кораблі по м'ясо. Ото й усе, — він мотнув головою у бік пустелі. — Саме що ні на є забуте Богом місце на землі.

Сем долив у склянки.

— Я тут один на весь дім. Завжди полюбляв компанію, а Денові друзі — то мої друзі, — він поглядав простуватими очима. — У цьому місті небагато комфорту, от у такому, як воно є зараз. А ви ж звідки, містере?

— З Флагстафа, — відповів Клінт.

Джейк поворухнувся і сердито глянув