Читати книгу - "Наказано вижити"

Малиновський був у Василя Блюхера, який переправляв Ісаєва до Владивостока; з Яковом Смушкевичем, нинішнім радником республіканської авіації, його дороги перетиналися в Китаї, коли там були Блюхер і Михайло Бородін, — допомагали створювати революційну Червону Армію…

Він пробув у друзів всього тільки одну ніч. Ніхто не зімкнув очей. Згадували тих, з ким дружили: Павла Постишева, Якова Петерса, Миколу Подвойського, Михайла Кедрова, Григорія Петровського, Миколу Криленка, Артура Артузова.

Потім Ісаєв вийшов у маленьку кімнату разом з Антоновим-Овсієнком — той був генеральним консулом в Іспанії, відповідав за все.

— Максиме, — сказав Антонов-Овсієнко, закурюючи, — я знаю, що ти захочеш зараз написати рапорт, щоб тебе відкликали на Батьківщину, я знаю, що сили твої вичерпуються, я розумію все, мій товаришу… Але я не передам твій рапорт у Центр, тому що боротьба з фашизмом, — а він багатоликий, як перевертень, — тільки ще починається, і це буде довга й кривава боротьба.

Антонов-Овсієнко важко затягся, пильно подивився на Ісаєва, потім, зітхнувши, дивно всміхнувся:

— Знаєш, мені, як людині військовій, — як-не-як прапорщик з п'ятого року, тридцять два роки стажу, — відомі всі військові накази… Але є один, якого немає в статутах: «Наказано вижити»… Розумієш?

— Розумію, — відповів тоді Ісаєв. — Але чи розуміють там, дома, що…

Антонов-Овсієнко перепинив його:

— Максиме, там розуміють усе. Ясно? Усе.

«Наказано вижити, — Штірліц повторив сам собі слова Антонова-Овсієнка. — Але тільки по закону совісті. Інакше треба зникнути. Життя, куплене ціною безчестя, не життя, а животіння….»

Він згадав, як у двадцять сьомому, в Шанхаї, дістав наказ Менжинського влитися в рух націонал-соціалістів. Йому здавалося тоді — чим глибше він вникав в ідеї Гітлера, — що Центр помиляється, вважаючи, що цей фанатик небезпечний, що він зможе прийти до влади. Лише в тридцять третьому році він зрозумів, який же був правий Вячеслав Рудольфович, передбачивши найстрашніше ще за шість років до того, як воно, це страшне — прихід нацистів до влади, — сталося.

Досі Штірліц — скільки не думав про причини, які привели до влади фюрера, — не міг пояснити собі цього феномена. Так, незгоди між соціал-демократами й комуністами, відсутність спільного фронту не могли не допомогти правим ультра здобути перемогу, але чому Гітлер?! Були серйозні сили в Німеччині на початку тридцятих років, що стояли на консервативних, непохитно антикомуністичних позиціях: армія насамперед; «Сталевий шолом»; «Німецька національна партія». Чому ж не цей блок прийшов до влади, а Гітлер? Гра на чудовому терміні «соціалізм», на його притягальній силі для робітничого класу? Висунення — поряд з терміном «соціалізм» — примату його національної належності? Тобто зробити на зло Москві — не Інтернаціонал, не щастя для всіх, а лише вибраній расі панів, нації німців? Невже одержимий націоналізм, тобто схиляння лише перед самими собою, такий могутній і сліпий на початку свого шляху, що може заступити зір історичній пам'яті? Жоден національний рух, заснований на ідеї примату раси, ніколи не здобував і не зможе здобути остаточної перемоги, це розуміє кожен. Тоді як же Гітлер зміг обдурити народ Гете, Вагнера, Гегеля, Гейне, Бетховена і Баха? Невже народові, цілому народові хотілося, щоб вину за те, що в країні немає хліба й маргарину, звалили на євреїв, циган та на інтриги Комуністичного Інтернаціоналу? Може, людям взагалі притаманно перекладати вину за все на інших? Рятівні козли відпущення? Отже, Гітлер і розіграв саме цю підлу карту, звернувшись до найгіршого, зачаєного, що в в людині, особливо в слабкій і малоосвіченій! Але ж це справжній злочин — робити ставку на підле й слабке, це тільки на перших порах може принести дивіденди; кінцевий результат можна передбачити цілком: загальний крах, національне приниження, розгром державності…

«А яке фюреру до всього цього діло? — подумав Штірліц. — Він завжди жив лише одним: субстанцією, що іменується «Адольф Гітлер»; він справді завжди в своїх думках чув овації й ревище юрби, що багато разів повторювала його ім'я… Ні, політика треба перевіряти ще й на те, яка в ньому міра природженої доброти, бо добра людина спочатку думає про інших, а вже потім про себе…»

Штірліц відчув утому, величезну, гнітючу втому. Вдалині завиднів Берлін; він угадав столицю рейху по скорботних крематорських димах, що здіймалися у високе, світле небо: нальоти англо-американської авіації були тепер майже безперервними.

«Якщо я знову зупинюсь, — раптом збагнув Штірліц, — вийду з машини і сяду на землю (машинально він помітив, що тут, далі на північ, на узбіччях ще не було зелені й острівці снігу в лісі вкрила кіптява, бо вітер розвіював згарища на десятки кілометрів навкруг), то я можу не встояти, не втримати себе й поверну назад; приїду в Базель, перетну кордон і ляжу спати в першому ж невеличкому готелі — він приблизно за двісті метрів від Німеччини, прямо навпроти вокзалу. Вулиця тиха, спокійна, правда, чути, як гудуть паровози; але ж це прекрасно, коли вони сумно гудуть, вирушаючи в дорогу… Тато водив мене на маленьку станцію під Москвою — здається, називалася вона Малаховка, — і ми подовгу слухали з ним, як мимо мчали поїзди, стрімко відлічуючи на стиках щось своє, тільки їм зрозуміле… Тобі не можна зупинятися зараз, старина… Їдь до себе, прийми душ, випий міцної кави і починай роботу…»

Не доїжджаючи трьох поворотів до будинку, Штірліц різко загальмував: дорогу перебіг чорний кіт із смарагдовими, очманілими очима.

Він знав, що тут його, на жаль, ніхто не обжене: у Бабельсберзі майже не лишилося машин, — усі конфіскували для потреб фронту, а ті, які непридатні для армії — дерев'яні, горбатенькі «декавушки», — стояли в гаражах — бензин було суворо лімітовано; він розумів, що перехожого, який перший перейде ту незриму лінію, де прошмигнув кіт, чекати доведеться довго: люди виходили з будинків тільки тоді, як бомбили, щоб заховатися в сховищі; всі тепер жили зачаєно, ліктем до ліктя, ждучи неминучого кінця, — це зараз розуміли всі в рейху, всі, крім великого фюрера німецької нації, який фанатично й нещадно тримав народ як свого особистого, безправного й безсловесного заложника.

«Я почекаю, — все-таки сказав сам собі Штірліц, вимкнувши мотор. — Що-що, а чекати я вмію. Все-таки чорний кіт, та ще й зліва направо, після полудня, напередодні повернення в моє пекло — штука паршива, що не кажіть…»

Другим шаром свідомості він розумів, що чорний кіт був лише приводом, який дозволив першому, головному, холодно-логічному шарові свідомості наказати руці вимкнути ключ запалення: кожна людина багатомірна, і залежно від рівня талановитості кількість цих таємничих шарів у корі мозку множиться тяжким вантажем думок і почуттів, часто прямо протилежних одне одному.

«Просто мені треба ще раз