Читати книгу - "Нова стара баба"

придбати пральки, пилососи, рукомийники, диво-швабри; вона з ними спілкувалася цифрами та реготом.

– Звіть мене Людмилою, якщо не важко, – виправила вона мене, коли я звернулася до неї як до Люди.

– Людо, але ж у вас таке надмірне, довге повне ім’я, хіба не можна його зменшити?

– А ви зменшуйте прикметники, ви ними зловживаєте, так і сили для імен збережуться. Усі ці ваші «надмірний», «надзвичайний», «злочинно-прекрасний», – для чого вони, ті красивості? Людмила – гарне ім’я, а Людка – так хай звуть шавок підзаборних, навіть чути такого не хочу.

І вона мені усміхалася. А ще діставала мене майонезом. Бач, не може вона його їсти в салатах, бо від цього гладшають. Матір Божа, як вона ще здатна помічати, гладшає чи ні? А я любила майонез і ніколи не розжиралася до таких злочинно-жахливих та надмірних форм. Я мастила майонезом канапки, замість масла, викладала на майонез сервелат або шпроти й почувалася дуже задоволеною.

Славіка легко було помітити, але важко ухопити. Крупний, незграбний, освічений, балакучий. Не добрий і не злий. При цьому мало хто міг кількома словами розповісти про Славікову вдачу. Славік мімікрував, підлаштовувався, дослухався, тримав оборону, у наступ він на моїй пам’яті ніколи не ходив. Коли хтось вирушав у наступ на нього, він переконливо робив вигляд, що це його не стосується, а потім підбирав усе, що залишалося від атаки, тим і був задоволений. Більшість людей говорили про нього так: «Славик? Это большой такой, толстозадый, с мокрым ртом?»

У квартирі пролунав дзвоник, я підняла трубку.

– Варка, ты? Чегой-то там у тебя на подоконнике расцвело, кактус, что ли?

– Да.

– Сучка!

Щось гримнуло, вочевидь, Зойка кинула трубку. Вона терпіти не могла, як у мене щось розквітало, просила, щоб я нічого не ставила на те підвіконня, на той бік, куди виходять її вікна. А я їй казала, щоб вона менше зазирала у чуже життя. Зойка фиркала. Квіти її діставали тим, що вона прочитала, наче рослини квітнуть тільки у добрих людей, а у злих – мруть. У неї квіти не приживалися, а в мене – завжди квітнули. Хоча вона щоразу приговорювала до них: «Та шоб вы повыздыхали, сволочи зелепушные», – квіти Зойчиних прокльонів не боялися.

Зараз їй стане соромно, вона зателефонує і запросить на чай. Сподіваюся, що вона покінчила з аспіриновим періодом. Одного разу я помітила: Зойчин чай чимось віддає. А потім побачила, як вона у чайнику розчиняє дві пігулки аспірину.

– Ти нащо те робиш?

– Уроды, что за цветы в переходе втридорога сдирают, сказали, шоб розы не вяли, нужно добавлять в воду аспирин. Я, конечно, не роза, но увядать тоже не спешу. Смотри, как помолодела, видишь?

Я змовчала, бо Зойці не пояснити, що молодий крокодил від старого крокодила відрізняється лише розмірами. От тільки маразмів більшає.

– Але ж чай гидкий на смак, ти сама не відчуваєш, чи що?

– Ой, ёп-папало-ногу, чай вообще гадость и зло. Они его делают из костей мертвяков. А аспирин ещё кровь разжижает, я забочусь, шоб ты, дура грешная, от инфаркта не скопытилась.

Зойка не телефонувала, напевно, цвітіння кактуса – то був більший виклик, ніж я думала, тому я поринула у спогади про баб Славіка.

Ще була Тася. Взагалі, її звали Анастасія, але вона звала себе Тасєю. Дякую на тому, що ми її могли звати як завгодно. Я от тільки не розумію, як можна при здоровому глузді самій себе звати Тасєю? То у собак нема особливого вибору. Наприклад, Зойка свого кудлатого тер’єра зве Падла, Лохмотня, Мусєчка, хоча його звати Грім Другий. Він озивається, бо хоче жерти, вигулюватися та і взагалі любить цю стару негідницю. Але як юна дівчина може зватися Тасєю?

У Тасі, начебто, була легка вдача, вона весело клопотала по господарству, дарувала мені симпатичні кофтинки, однак увесь час хіхікала. Навіть коли розповідала про трагічні події. Це мене бентежило і дратувало, я вже не кажу про те, як на те хіхікання реагувала Зойка.

«Она что у вас, блаженная или просто дура? Чего ей надо? Нельзя верить бабам с оборками и хихиканьем, это невероятные падлы!» – попереджала мене Зойка, котра носила штани, перешиті із жалобної сукні, та спідницю, перешиту з військового пальта, а сміялася вона так, що всі довкола починали непокоїтися, чи раптом не хоче когось прибити.

Важко сказати, наскільки неймовірною падлою була Тася, але маніпулянтка з неї неперевершена. Славік на всі ці закидони вівся зі страшною силою. Тася могла вмовити його на все. Взагалі-то, це одна із запорук щасливого родинного життя, але мені не хотілося, щоб своє щастя Славік отримав саме у такий спосіб. Тася дивилася на нього замріяним поглядом, однак мені постійно здавалося, що вона примірюється, як пристосувати кожний міліметр його тіла собі на користь.

Я не вміла знешкоджувати таких підступних хижачок. Інтриги я пізнавала тільки з книжок, до того ж класичних, або з мелодрам. Але мені важко було уявити, як я замочую в отруйному розчині Тасіну нічну сорочку, підсипаю ціаністий калій до кави, звинувачую її у крадіжці коштовностей або ще щось.

За справу взялася Зойка. Вона також не вирізнялася майстерністю інтриганства, тому побила бідну дівчину в темному під’їзді й сказала, що «наступного разу засуне їй у вагіну лампочку і там розіб’є». Це все, що я знаю зі слів Тасі. У темряві нашого під’їзду Зойку вона не впізнала, однак жити тут далі не могла, її мучив «віктимний синдром».

Славік, було, рипнувся податися за коханою, але переїжджати до Вапнярки не схотів, як і витрачатися на винайняту квартиру. Я так і знала, що він не із жертовних людей і що це не було коханням.

Знову пролунав дзвоник.

– Ты? Я «Роксолану» у тебя забыла?

– Ні. Подивися на холодильнику.

– Без тебя знаю, ёп-папало-ногу, телепатка.

Ось така відповідь, а щодо словесної вдячності – годі було навіть сподіватися. «Благодарность должна быть сладенькой, занесу тебе кексов, старой сучке».

Зойка займалася тим, що порівнювала романи «Анжеліка і Султан» та «Роксолана» й звинувачувала європейських християнок у м’якотілості та розпусті. «Слабачьё, бабьё тупое. Жопой думают, стали жрать чужую веру половниками. Нет чтоб этих обратить. Кишка тонка, и та вся в жопе». «Зойка, ну які у дупі кишки?» «Ой, а то ты там была дальше, чем на палец? А то самая умная».

Зойка сподівалася, що напише трактат – план повернення хтивих турецьких чоловіків до християнства за допомогою наших бабів, із тих, у яких кишки товстіше. Вона була переконана: за це має