Читати книгу - "Не вурдалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Давайте Петруся розбудимо, – запропонувала подруга.
– Навіщо? Нам більше ягід дістанеться, – кажу я.
– А ти знаєш, як той ліс називається?
– Ні, – зізнаюсь. – Та яка різниця?
– «Покійне»! Ось як!
Одне слово вже мене налякало.
– А Петрусь від нас старший, – не вгамовується Валя. – Тож із ним не так страшно буде.
– Чи й не так! – кажу я, а сама вже повертаю до подвір’я Петрика.
Йдемо до лісу, а навколо так гарно, що я вже й забула про страшну назву лісу. Обабіч дороги зеленіє висока трава, величаво розлігся лопушняк, серед трави завмерли ніжно-голубі дзвіночки. Подалі виглядають із трави ясноокі ромашки, рожевіє запашна конюшина. А старезний ліс урочисто й поволі суне нам назустріч.
У лісі стоїть солодкий суничний запах, і ми одразу кидаємося до маленьких кущиків з різьбленими листочками. Не втримуюся, і перші кілька запашних ягідок кидаю до рота, довго смакую ними, а руки самі вже швидко снують по траві. Нам поталанило, бо прийшли раненько, і люди ще не встигли визбирати ягідки. Кладу до кошика не лише стиглі, а й напівзелені суниці. Більше вже не куштую – не одна ж я голодна! Коли кошик був майже повний, в лісі чомусь потемніло. Піднімаю голову догори й бачу, як велика темна хмара зачепилася за верхівки височенних сосен.
– Напевне, незабаром буде дощ, – кажу Валі.
– Доки не назбираю кошика, додому не піду, – відказує та далі нишпорить руками по траві. – А ти не запитувала Петруся, чому ліс називається Покійне?
– Тобі завжди подобається мене лякати!
– Так розповісти? – Петрусь вже тут як тут! – Чому так ліс називається?
– Якщо щось страшне, то не треба, – благаю я його, але Петрик уже почав:
– Колись давно тут не було лісу, а стояло село, і в ньому жили люди. Посеред села у них була гарна церква. А одного разу все село і навіть церква провалилися глибоко під землю.
– Не бреши! – кажу я.
– Не віриш?! – Петрусь аж підскочив. – Я не брехун і доведу це тобі. Ось іди сюди та приклади вухо до землі.
Я слухняно підходжу до нього, стаю навколішки та прикладаю вухо до землі.
– Чуєш?
– А що я повинна почути?
– Мій дід казав, якщо добре прикласти вухо до землі та прислухатися, то буде чути, як у церкві дзвони б’ють та півні співають!
Я завмерла, затамувала подих, і в цей час десь загримів грім. Я підхопилася, як навіжена, та побігла з криками чимдуж з лісу, а за мною всі також. Зупинилися, щоб відхекатися, коли вже вибігли з лісу.
– Ти почула? – запитав Петрусь.
– Так! – відповідаю я, хоча й сама не знаю, чи щось чула, чи грому злякалася.
І тут Валя розревлася.
– Я… Я кошика у лісі забула, – схлипуючи, сказала вона.
Петрусь, хоча й був лише на рік старший, сміливо сказав:
– Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика.
– А ти справді чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла у гущавині лісу.
– Справді! – відповіла я. – І чого ти до мене причепилася? Не віриш – піди сама й послухай!
Валя була набагато сміливішою і часто лякала, щоб потім з мене поглузувати. Батьки були на роботі, а в суботу до моїх обов’язків належало мастити долівку червоною глиною.
– Пішли до берега погуляємо, віночки поплетемо, – запропонувала Валя.
– Не можу, – відказую їй. – Треба долівку мазати.
Валя примружує очі та про щось розмірковує, але не довго.
А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити піти з нею.
– Ось підеш у хату, а там нікого немає, – починає Валя.
– Ну то й добре, ніхто не заважатиме.
– Добре то добре, але коли у хаті нікого немає, там літають янголи.
– Нехай собі літають, – невпевнено кажу я. – Вони мені не заважають.
– Вони не лише літають… – таємниче шепоче Валя.
– А що вони роблять? – вже тремтячим голосом запитую я її.
– Літають і дзвонять у такі маленькі дзвоники! – каже Валя і хитро посміхається.
– Брешеш! – кажу я, а у самої вже мурахи по спині від страху полізли.
– І не брешу! Сама чула!
– То у твоїй хаті літають янголи, а у нашій їх немає! – кажу я й показую на прощання Валі язика.
У дворі в горщику розводжу глину з водою, беру щітку та шматок конопляного клоччя. З острахом тихенько переступаю поріг хати. Вслухаюся у тишу. Лячно, дуже лячно, але треба йти до хати. Швидко білю долівку – дзвіночків янголів не чути. Але це ще не все. Треба клоччям підвести рівненько по стінах над долівкою. Рученята тремтять від страху, ніяк не виходить рівненько, і я починаю тихенько плакати – чи то від страху, чи від розпачу, весь час прислухаючись, чи не будуть теленькати дзвіночками янголи?
У середині літа дозрівав на городі мак. І так вже хотілося хоча б одну маківку зірвати, розкрити рота і висипати в нього зернятка маківки! Все частіше ми, діти, почали ходити навколо грядки з маком та скоса на нього поглядати. Це помітила Тьотя та й каже нам:
– Ви ж не здумайте заходити до грядки з маком, а то буде з вами лихо.
– А що з нами буде? – запитую, розмірковуючи, як це вона здогадалася, що нам мак не дає спокою.
– У грядці маку живуть русалки!
– І що вони нам зроблять?
– Залоскочуть до самої смерті! Ось що!
Увечері Петрусь хвалиться:
– А я вже мак куштував!
– Сам рвав?
– Ні. Мати голівку зірвала та пригостила мене.
– Сам не ходи до грядки, – кажу я та розповідаю те, що почула від Тьоті.
– Ніяких там русалок немає! – заперечує Петрусь. – Там живе Баба Киця!
Хто б там не жив у тому макові, але ми обходили цю грядку стороною.
Наприкінці літа ми ходили до лісу, збирали груші-дички. Їх сушили на печі, а взимку варили узвар. А щоб він був солодкий, цукровий буряк випарювали у печі з водою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не вурдалаки», після закриття браузера.