Читати книгу - "Затемнення"

Просто Аляска звідси далеко, і в Джуно триста двадцять один день на рік немає сонця. Перше подобалося мені, а друге — Едвардові.

— Я назбирала саме достатньо. А ще там є усілякі програми фінансової допомоги, і можна запросто отримати позику. — Я сподівалася, що тато не помітить моєї брехні, бо в цьому питанні я, власне кажучи, нічого не тямила.

— Ну, тоді… — почав був Чарлі, а потім замовк і відвів погляд.

— Тоді що?

— Нічого. Я просто… — він насупився. — Просто хотів поцікавитися, які… Едвардові плани на наступний рік?

— О!

— Ну?

Три короткі дзвінки в двері мене врятували. Чарлі закотив очі, і я підскочила.

— Іду! — гукнула я, поки Чарлі бурмотів собі під носа щось на взірець: «Забирайся звідси». Я вдала, що нічого не почула, і побігла впустити Едварда.

Я розчахнула двері — з таким нетерпінням, що аж смішно, — і там стояв він, моє особисте диво.

За той час, що ми знайомі, я не перестала дивуватися бездоганним рисам його обличчя і знала, що ніколи не сприйматиму жодну частинку його як щось буденне. Мої очі пробіглися по кожній деталі цього сніжно-білого обличчя: вольове прямокутне підборіддя, більш м’які обриси повних губ — вигнутих зараз в усмішці, пряму лінію носа, гострі вилиці, широкий і гладенький лоб, наче висічений із мармуру, трохи затулений прядкою бронзового волосся, потемнілого від дощу…

Очі я залишила наостанок, бо знала, що досить мені в них зазирнути, як я забуду про все на світі. Великі, золотисті, оторочені густими чорними віями, вони випромінювали тепло. Коли я дивилися в його очі, у мене з’являлося дивне відчуття — наче моє тіло втрачає опору. А ще у мене трохи паморочилося в голові, але це могло бути від того, що я забувала дихати. Вкотре. Це було обличчя, за яке будь-який манекенник у світі ладен душу продати. Понад усякий сумнів, саме таку ціну запросили б за нього — душу.

Але ні. Я в це не вірила. Я почувалася винною на саму лише думку про це, але була рада — як я завжди раділа, — що якраз мої думки Едвард не може прочитати. Я простягла до нього руку і зітхнула, коли його холодні пальці торкнулися моїх. Його дотик приносив мені дивовижне відчуття полегшення: наче я довго відчувала біль — і цей біль раптом зник.

— Привіт, — я всміхнулася на додачу до свого привітання, яке не зовсім відповідало моїм відчуттям.

Від підняв сплетені пальці наших рук і погладив мою щоку зворотним боком долоні.

— Як минув день?

— Повільно.

— У мене також.

Досі стискаючи мою руку, він підніс моє зап’ястя до обличчя.

Заплющивши очі, кінчиком носа провів по моїй шкірі й, не розплющуючи очей, ніжно усміхнувся. Насолоджувався букетом і водночас боровся зі спокусою скуштувати вино — так він колись це назвав.

Я знала, що запах моєї крові — набагато солодший для нього, ніж запах будь-якої іншої крові, так само як вино вабить алкоголіка більше, ніж вода, — завдає йому справжніх тортур, породжуючи неймовірну спрагу. Але здавалося, Едвард більше не сахався його, як колись. Я до кінця не знала, які геркулесові зусилля ховалися за цим простим жестом. Я засмучувалася, що йому треба так із собою боротися, і заспокоювала себе тим, що не буду причиною його мук занадто довго…

Я почула, як наближається Чарлі, надміру тупаючи ногами, аби висловити своє незадоволення гостем. Едвард швидко розплющив очі й опустив мою руку, досі не відпускаючи її.

— Доброго вечора, Чарлі.

Едвард завжди був бездоганно ввічливий, хоча Чарлі цього й не заслужив.

Чарлі щось буркнув у відповідь і став осторонь, схрестивши руки на грудях. Останнім часом його бачення батьківської опіки почало заходити в крайнощі.

— Я приніс іще бланків заяв, — сказав мені Едвард, тримаючи набитий коричнюватий конверт. А навколо його мізинця були намотані кільцем поштові марки.

Я застогнала. Невже могли лишитися коледжі, в які він не примусив мене подати заяву? І як він знаходив ці запізнілі запрошення? Шкільний рік уже майже скінчився.

Він усміхнувся, наче міг читати мої думки; напевно, вони були написані у мене на обличчі.

— В деяких коледжах приймальні комісії ще працюють, а в деяких — хотіли б зробити виняток.

Я могла лишень уявити вимоги, які ставилися до цих винятків. І грошові суми, які до них додавалися.

Поглянувши на мій вираз обличчя, Едвард засміявся.

— Ну що, спробуємо? — запитав він, потягнувши мене до кухонного столу.

Чарлі пирхнув і пішов слідом, хоча йому годі було скаржитися на програму цього вечора. Він-бо сам щодня надокучав мені щодо коледжу.

Я швидко прибрала зі столу, а Едвард тим часом виклав на столі страхітливу купу бланків заяв. Коли я відсунула вбік «Буремний Перевал», Едвард звів брову. Я знала, про що він думає, і щойно Едвард хотів це озвучити, як Чарлі його перебив.

— Щодо вступних заяв у коледж, Едварде, — сказав Чарлі найпохмурішим тоном — він намагався не звертатися до Едварда напряму, а коли йому все-таки доводилося, його кепський гумор ще погіршувався. — Ми з Беллою тільки-но обговорювали плани на наступний рік. Ти вже вирішив, де навчатимешся?

Едвард усміхнувся до Чарлі й відповів привітно:

— Ще ні. Я отримав повідомлення про зарахування з кількох коледжів, але досі зважую варіанти.

— А куди тебе зарахували? — не відставав Чарлі.

— Сиракузький університет… Гарвард… Дартмут…[2] і щойно я отримав листа про зарахування до Університету Південно-Східної Аляски, — Едвард злегка обернувся і підморгнув мені. Я мало не пирснула зі сміху.

— Гарвард? Дартмут? — перепитав Чарлі благоговійно. — Так, непогано… це вже щось. Але Університет Аляски… це було б несерйозно, якщо ти можеш вступити до Ліги плюща[3], тобто твій батько, мабуть, захоче…

— Карлайл підтримає будь-яке моє рішення, — сказав Едвард незворушно.

— Гм.

— Ти тільки уяви, Едварде! — вигукнула я грайливим тоном.

— Що, Белло?

Я показала на товстий конверт, що лежав осторонь.

— Щойно і я отримала зарахування до Університету Аляски!

— Вітаю! — посміхнувся він. — Який збіг!

Чарлі примружився і переводив погляд то на мене, то на нього.

— Чудово, — вимовив він за декілька хвилин. — Я йду дивитися матч, Белло. Дев’ята тридцять.

Так він зазвичай давав знати, що побачення завершене.

— Е-е, татку! Пам’ятаєш, ми тільки-но говорили про мою свободу…

Він зітхнув.

— Гаразд. Так і бути — десята тридцять. І комендантська година на всі вечори після школи не відміняється.

— Белла більше не під арештом? — запитав Едвард. Хоча я й знала, що для нього це не новина, не могла відшукати жодної фальшивої нотки у його голосі, сповненому