Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- А я бачив! - зраділо вигукнув Грицик. - У мене, діду, знаєте, яке зірке око! Ні в кого такого немає.

- То й де ж ти ту силу бачив?

- Внизу, на старих згарищах. Коли звідси йти до сторожового дуба. Знаєте Сидіркове подвір’я?

Дід Кібчик зненацька зупинився. Схоже, ця новина його неабияк стривожила.

- Нечиста сила, кажеш… Викинув би ти це з голови, хлопче, і не лазив би, куди не слід. Там же гадюк повно.

- А я їх не боюся, - гордо відказав Грицик. - Ломакою по голові - раз! - і все.

Несподівано дід Кібчик схопив Грицика за вухо.

- Я тобі покажу - раз! - гримнув він. - Нічого там немає! А коли ще раз дізнаюся, що там вештаєшся - ноги повисмикую, зрозумів?

- Зрозумів! - скрикнув Грицик. - Ой, дідусю, зрозумів!

- То гляди ж мені…

Грицик тримався за вухо і розчаровано дивився услід старому. Оце так сподобався!

ВРЯТУЙМО ВОРОНІВКУ!

Хлопці сиділи під тином Санькової хати. Грицик був такий ображений на діда Кібчика, що геть забув про свої обов’язки пастушка. Він з-під лоба зиркав на дідове подвір’я, що було навскоси через дорогу, і бубонів:

- От виросту і теж посмикаю його за вуха. І подивлюся, сподобається йому таке чи ні!

Санько теж був ображений. Але не на діда Кібчика, а на Грицика. Теж мені товариш! Чужим так розказує, а свої про нечисту силу дізнаються останніми.

- Так я ж не встиг, - виправдовувався Грицик. - Я ж у тітки Дарки ночував. А зранку не встиг.

І справді, Грицик, як пастушок, ночував у різних людей. Тиждень у одних, тиждень у інших. Так воронівці домовилися між собою.

А трапилося з ним таке.

Вчора Грицик гнав череду до Воронівки трохи пізніше, ніж звичайно. Треба було заспокоїти бугая Петрика, котрий завжди нервував, коли його підданих корів ділили на два гурти - воронівський і той, що належав канівецькому старості панові Кобильському, - пан чомусь вважав, що паша біля Воронівки краща, аніж під Канівцями. І поки Грицик заспокоював бугая, сонце майже сховалося за деревами. А перед самою Воронівкою одна дурна телиця раптом задерла хвоста і кинулася до лісу. То ж Грицик і подався за нею. Вже і лаяв її, і кликав - мов у воду впала. А коли споночіло, вибрався Грицик на Кам’яну гору та й за журився. Іти до села - страшно, бо ж хазяйкою телиці була люта баба Пріська. Залишатися ночувати на горі - теж боязко.

- Сам же знаєш, у якому місці ця гора, - пояснив Грицик.

Санько кивнув. Страшно не тому, що вона крута, а тому, що дуже підозріле там місце. Хоча з одного боку видніється Воронівка зі старим городищем, зате внизу під горою лежить згарище Сидіркового подвір’я, котре чомусь полюбили болотяні гадюки. А праворуч, за плавнями, ледве вгадується Вовкулацький кут. Кажуть, там водяться справжні вовкулаки. Вони інколи навідуються до Воронівки. А дорога від Вовкулацького кута до Воронівки одна - через кам’яну гору…

Отож сів Грицик край гори та й задумався, як бути далі. І раптом бачить - знизу, на Сидірковому подвір’ї, ніби щось ворухнулося. Чи то кінь, чи то людина. Потім щось стукнуло.

Трохи пізніше зблиснуло. Почулося гарчання.

І в ту ж мить поруч з Грициком щось затріщало і теж, здається, загарчало. Грицик і не зчувся, як скотився з гори у видолинок. Але й тут не зупинився, бо те щось погналося за ним. Гналося і ні на крок не відставало. Навіть коли під місяцем завиднілися воронівські хати - все одно мчало слідом.

- Йой! - вихопилося у Санька. - ІЦо ж це було?

- Телиця, що ж іще, - похмуро відказав Грицик. - Вона, мабуть, теж чогось злякалася, бо бігла за мною, наче навіжена.

Хлопці помовчали. Санько співчутливо поглянув на товариша: ну й дісталося ж йому!

- Може, на Сидірковому подвір’ї були вовки? - запитав він.

- Та ні. Щось більше.

- Невже ведмідь?

- Тю, - сказав Грицик. - Там же зблиснуло. Ніби хтось викресував вогонь.

- Тоді, мабуть, то були якісь люди, - здогадався Санько.

- Можливо, - згодився Грицик. - Але які?

- Як які? Наші, воронівські.

- А чом би це воронівські ходили в таке місце, та ще й уночі? Що їм, дома робити нічого?

- Тоді… тоді це були чужі. - очі у Санька стали круглими. - Може… татари?

- Я теж спочатку так гадав… А оце зранку збігав туди, дивлюся - нікого немає…

Санько з повагою поглянув на товариша. Ну й хоробрий цей Грицик! Нічого не боїться.

- Сам збігав? - запитав Санько. - Без дорослих?

- Звісно, сам. Одні сліди там лишилися. І знаєш які?

- Мабуть, людські. - І вовчі теж. Людські і вовчі. І перетинаються. То вовчі поверх людських, то людські поверх вовчих…

- То що ж виходить - вовки і люди були разом, так?

- Еге ж, - згодився Грицик.

- Але так не буває!

- Не буває. То ж я думаю, що це були не люди і вовки, а вовкулаки!

Санькові перехопило подих. Про вовкулаків казали, що вони ще страшніші од татарів. Від тих хоч сховатися можна, а від вовкулаків - ні. І розпізнати їх теж неможливо, бо вони можуть набути будь-якої подоби. Он у них в селі до минулого літа жила баба Мотря. Якось ще малою пішла вона до лісу по ягоди. Аж раптом чує, ніби її мати кличе. Дивиться - і справді мати. Ходімо, каже, за той видолинок, там ягід ще більше. Йде баба Мотря за нею, а сама думає: як же це мати опинилася в лісі, коли вона хвора вдома лежить? І ледь подумала про це, як голова у матері стала не людська, а вовча. Добре, що хоч люди були неподалік і прибігли на бабин крик. А перевертень завив з люті і подався до свого Вовкулацького кута…

- Треба комусь про це розказати! - схопився на рівні Санько. - А то вони ще людей погризуть.

- Казав уже, - невесело заперечив Грицик і до торкнувся до все ще червоного вуха. - Бач, як мені повірили?

Хлопці замислилися. Бо коли вже дід Кібчик не повірив, то що ж тоді казати про інших?

- А як від них врятуватися, не знаєш? - нарешті подав голос Санько.

- Я чув, що коли вовкулака збирається кидатися на тебе, то треба негайно обвести навколо себе коло, а тоді перехрестити того вовкулаку…

- А чи