Читати книгу - "Українські народні казки"

на старість державою — то не легка справа!

Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красивий був.

Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.

Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися.

Цар розсердився:

— Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.

Але дівка мудрує.

Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть — у теплих, гарячих краях — квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.

Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.

Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:

— Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца.

Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося… Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.

Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите… І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене.

Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А

вона не озивається. Шукав, шукав — не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають… Нема!

Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.

Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.

Дуже журиться цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.

Ходять до нього лікарі, та задар: хирів і хирів.

Раз задрімав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка…

Пробудився цар і думає собі:

«Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо»

І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі володіння передасть йому.

Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легені… Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний голосився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником Лізли — одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли і злазили.

Так тривало день, другий, третій… Далі — тиждень, два… Успіху ніякого!

Та був у царя один свинарчук — колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, й думає собі:

«Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!»

Й не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос:

— Гей, коби цар дозволив мені!

А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:

— Газдо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас чествував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкіру, а з тої шкіри най накаже пошити для тебе три кожухи.

Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень.

— Чого, Іване, ти прийшов?

— Пресвітлий царю! Бачу, тут багато лазунів. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцезну-доньку.

Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі:

— Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися цьому дурневі за помічника. Дурна твоя бесіда!

Розсердився хлопець:

— Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти! Тоді цар питає свого блазня:

— Но, що ти скажеш на Йванову бесіду?

— Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я. Гірше розсердився легінь.

— Пресвітлий царю, — каже грізним голосом, — не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи. Й дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцезни, робіть з моєю головою, що захочете.

Дивиться цар на хлопця і думає: «Тут уже не фігля», — і говорить.

— Добрі є. Буде, як ти хочеш. Заб’ємо буйвола. Але пам’ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.

Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкіри хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана:

— Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..

Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив’язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей — страх! Усі чекають…

Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей.

Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух — знову лізе, лізе… Та через день подерся і той.

— Но, кожуше, — каже третьому, коли на себе одягнув, — хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.

І доліз до гілки, котра рівно вбік росла.

Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: «Іване, вернися» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі»

І доти доліз, що подерся і третій кожух: груди — у крові…

Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже:

— Но, світе, здоров був! Або виграю, або