Читати книгу - "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період"

дещо вульгарна соціологізація, намагання навпростець «заземлити» національно-культурний поступ на станівкому класовому ґрунті.

Отже, перший період, недбало пойменований «котляревщиною-гулаківщиною», — «поміщицький», — коли остаточно перетравлена загальноімперськими соціальними інститутами, перетворена на провінцію Україна, орієнтуючись на народну мову та етнокультуру, почала виробляти професійну культуру поки що локального, «обласного» значення, — виходить розтягнутим мало не до 70-х років XIX ст., накриваючи одною шапкою і Котляревського з «малоросійським» театром, і кириломефодіївців із Кулішем та Шевченком включно. «Громадівський» рух 70-х із його потужною культуротворчою спрямованістю (саме київська Стара Громада дала нову плеяду української інтеліґенції, у тому числі таких ориґінальних мислителів загальнослов'янського значення, як М. Драгоманов, В. Антонович, П. Житецький та ін.) при такому підході взагалі «випадає» з історії. Зате щодо франківського (львівського) періоду, соціальну базу якого, за Скрипником, становила дрібнобуржуазна інтеліґенція та селянство, то тут і хронологічні рамки витримуються ним коректніше (приблизно від 80-х років XIX ст. до російської революції 1905 p.), і, головне, лаконічно й точно схоплено саму сутність періоду, його вирішальне, переломне значення для самоусвідомлення нації, сходження її до себе самої в культурі й через культуру. «У Львові, — пише М. Скрипник, — утворився осередок української культури, де вона творила свої власні шляхи розвитку» [95, 46], будучи — і це принципово важливо — одночасно втягненою в орбіту безпосереднього впливу не тільки російської, як доти, а й, далеко більшою мірою, «інших всесвітніх культур». Спостереження слушне і, на наш погляд, ще належно не поціноване: очевидно, подібно як у духовному онтогенезі людині для свідомости свого «я» і відчуття власної тожсамости потрібно емоційно й коґнітивно пережити «інакшість» інших, так і в духовному філоґенезі нація як суб'єкт культури мусить для ствердження своєї «самости» освоїти й зняти (у геґелівському сенсі) по змозі ширше число інокультурних впливів. У новітню добу це число ніколи не було на Україні таким широким, як власне в останній чверті XIX — на початку XX ст. (аж до Першої світової війни), і, може, саме тому «інтенсивність, ширина і глибокість… розвоєвого руху в тім часі були більші, ніж коли-небудь перед тим на протязі нашої історії» [118, т. 41, 471].

У часовому відношенні франківський період також чи не найопукліший за всю культурну історію України і вже тим одним зручний для вивчення: він чітко детермінований «на вході» й «на виході» історичної ваги документами — «на вході» репресивними санкціями російського царизму 1863 й 1876 pp. супроти української мови, а значить, і супроти всієї, лінґвоцентрично орієнтованої, культури, які зумовили її переміщення до українських земель під Австрією[9] (тамтешній уряд був непорівнянно толерантніший до національно-культурних потреб, та й загалом гарантував мінімально можливий в умовах конституційної держави обсяг громадянських свобод), а «на виході» — скасуванням цих санкцій внаслідок революції 1905 p., коли «повільне розкріпачення українського слова і створення умов правомірного громадянського існування почало відновлювати тяжіння українських земель до своїх природних — географічних та історично витворених центрів» [31, 115][10].

Тобто франківський період охоплює, властиво, громадську діяльність одного покоління інтеліґенції, того, чия соціалізація в основному завершилася на кінець 70-х — початок 80-х років і котре впродовж наступних трьох десятиліть взяло на себе головний тягар місії відродження розчленованої між двома імперіями України як специфічної духовної цілости новітнього, так би мовити, секулярного типу. І. Франко, сам безперечно чільна постать і лідер цього покоління, називав його «Молодою Україною» — поняттям, запущеним в обіг з легкої руки вельми цікавого, а нині майже забутого літератора й публіциста Тр. Зіньківського [51, 81—119]. Така самоназва зручна вже тим, що підкреслює ідейну й політичну спорідненість ґенерації кінця століття з національно-визвольними рухами, котрі охопили Європу в XIX ст.,[11] — від згуртованої 1834 р. «Молодої Європи», що об'єднувала «Молоду Італію», Молоду Німеччину», «Молоду Польщу» та ін., до «молодочехів» — партії чеського національного відродження. Головна відмінність від них «Молодої України» насамперед у тому, що вона не була оформлена організаційно. Впродовж трьох років (1900–1902) видаваний у Львові однойменний часопис, звісно ж, не можна вважати ґенераційною трибуною (був нею радше «Літературно-Науковий Вістник» — наступник заснованої 1882 р. «Зорі»), доривчі й нереґулярні «віча української академічної молоді», на одному з яких, у 1900 p., «Молода Україна» — «посліднє покоління XIX століття» — устами Л. Цегельського проголосила ідею української політичної незалежности «синтезою всіх своїх стремлінь і змагань», хоч і симптоматичні для ілюстрації вищезгаданого (у даному разі дуже прискореного!) процесу перетікання «національної ідеї» у сферу політичних реалій, також абсолютно неспівставні з авторитетом діючих тоді в Галичині партій, у першу чергу радикальної. Отож, інституційно «Молода Україна» як така не існує, залишаючись не більше ніж метафорою — зате точною й місткою — на ознаку української інтеліґенції «франківського періоду».

Під оглядом нашої теми період цей є, одначе, цікавий не лише своєю виразною хронологічною виокремленістю та сконденсованістю перебігу духовних процесів. Власне філософсько-теоретичні здобутки «Молодої України» більш ніж скромні порівняно з попередниками — кириломефодіївцями й «громадівцями» 70-х (переважна більшість яких продовжувала працювати й у «франківський період»). Воно й зрозуміло: «Сова Мінерви вилітає смерком», — казав Геґель. У кожному разі, нація найплідніше рефлектує, зокрема й над власним буттям, у періоди завмирання соціально-творчої, спрямованої на практично-історичне самоствердження, діяльности — це спостеріг ще К. Маркс, пояснивши багатство німецької філософської традиції позаісторичним буттям німецького народу[12], а 3. Фройд винайшов для подібних феноменів термін «сублімація». Головним же змістом львівського періоду було, безперечно, витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку української політичної нації як окремішнього, свідомого й самосвідомого суб'єкта історії, так що свій сенс і призначення тодішня інтеліґенція вбачала в хоч і далекосяжній, безтерміновій, але все ж прагматично орієнтованій роботі з масами з тим, щоб «зробити з тих мас реальну політичну силу» [133, 101].

Наскільки ця програма вдалася, то вже інша справа: самозрозуміло, що в Галичині, включеній усе ж до складу конституційної держави, становлення — чи, радше, за В. Винниченком, «відродження», — нації відбувалося куди ефективніше і, на думку І. Лисяка-Рудницького, в основному завершилося до початку Першої світової війни, тоді як «загальмована» в політичному відношенні Наддніпрянська Україна була розбуджена до самодіяльного історичного життя аж революційними процесами 1917—1921 pp. [68, 213—216].

Себто звання «українського П'ємонту», яке з легкої руки Є. Чикаленка дістала була Галичина початку століття (з алюзією до незадовго перед тим здійсненого об'єднання Італії довкола Сардинського королівства, ядро якого становила провінція П'ємонт), відбивало й переважну (щодо решти України) інтенсивність тамтешнього визвольного руху, і політичні інспірації української інтеліґенції по обидва боки Збруча (благо інтеліґенція, на відміну від народу,