Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так. Кинути виклик покидькам на їхній же ж території. З ревінням під’їхати до перехрестя, газуючи й буксуючи, тримаючи пляшку рому в одній руці, а іншою несамовито сигналячи, заглушаючи музику навкруги… скляні очі божевільного з розширеними зіницями й обведені темними колами, з уст постійно вилітає незв’язна лайка… п’яний, як скотина, нанюханий ефіру і доведений до крайньої стадії психозу.
Скажено ревіти двигуном, несамовито газувати й чекати, коли ж нарешті загориться зелене світло…
Коли іще випадає подібний шанс? Зацькувати виродків, довести їх до точки кипіння. Старі слони плетуться в гори й помирають; старі американці виїжджають на трасу і розбиваються насмерть у великих швидкісних машинах.
Але наша поїздка була не такою. Вона була класичним підтвердженням гладкості й стриманості нашого національного характеру. Це був яскравий маніфест, ода життю в цій країні, але лише для тих, хто має силу духу. І ми були переповнені цією силою.
Мій адвокат розумів цю концепцію, не зважаючи на свою расову неповноцінність, але до нашого попутника було важко достукатись. Він казав, що все розуміє, але в його очах читалося протилежне. Він мені брехав.
Машина раптово звернула з дороги і ми виїхали на сипучий гравій. Мене відкинуло на панель приладів. Мій адвокат повис на кермі. «Що сталось?» крикнув я. «Нам не можна тут спинятись. Це земля гігантських кажанів!»
«Моє серце,» простогнав він. «Де ліки?»
«А,» мовив я. «Ліки, так, вони десь тут.» Я потягнувся до чемодана за енергетиками. Хлопець закам’янів. «Не переймайся,» заспокоїв його я. «В нього погано з серцем – грудна жаба. Але в нас є ліки він цієї болячки. А ось і вони.» Я дістав чотири ампули і дав дві адвокату. Він відразу ж розламав одну і винюхав її вміст, я послідував його прикладу.
Він зробив довгу затяжку носом і відкинувся на спинку сидіння, вирячившись прямо на сонце. «Вмикай кляте музло!» закричав він. «Моє серце майже не стукає! Звук! Чіткість! Бас! Більше басу!» він махав руками в повітрі. «Що з нами не так? Ми що, йобані старі баби?»
Я увімкнув радіо й магнітофон одночасно на повну гучність. «Ах ти ж сраний покидьок,» сказав я. «Фільтруй базар! Ти розмовляєш з доктором журналістики!»
Він зареготався, мов ненормальний. «Якого хуя ми робимо тут, посеред пустелі?» крикнув він. «Хто-небудь, викличте поліцію! Нам потрібна допомога!»
«Не звертай уваги на цього кабана,» мовив я нашому попутнику. «Це на нього так діють ліки. Взагалі-то, ми обидва доктори журналістики і їдемо до Лас-Вегаса, щоб висвітлити головну подію нашої епохи.» А потім і я почав реготати…
Мій адвокат повернувся до хлопця. «Вся правда в тому,» сказав він, «що ми їдемо в Лас-Вегас, щоб завалити наркобарона на ім’я Дикий Генрі. Я знаю його вже багато років, але він нас кидонув, ти ж знаєш, що це означає, так?»
Я хотів заткати йому пельку, але ми обоє котилися зі сміху. Якого хуя ми робили тут посеред пустелі, коли в нас обох були проблеми з серцем?
«Дикий Генрі вкрав гроші з його рахунку!» загарчав мій адвокат до хлопця на задньому сидінні. «За це ми вирвемо йому легені!»
«І з’їмо їх!» додав я. «Та наволоч далеко не втече! Що твориться в цій країні, коли таке чмо просто бере й обставляє доктора журналістики?»
Ніхто не відповів. Мій адвокат розламав ще одну ампулу, а пацан вистрибнув із заднього сидіння, перелетівши через багажник. «Дякую, що підвезли,» крикнув він. «Дуже дякую. Ви класні хлопці. Не турбуйтеся за мене.» Як тільки його ноги торкнулися асфальту він стрімголов помчав у напрямку Бейкера. Прямо в пустелю, де не видно жодного деревця, жодного прихистку від палючого сонця.
«Зажди,» вигукнув я. «Повернись і візьми пива.» Але, нажаль , він мене не почув. Музика грала занадто гучно та й він біг надзвичайно швидко.
«Нарешті ми його здихались,» сказав мій адвокат. «Він би нам тільки заважав. Цей хлопець дратував мене. Ти бачив його очі?» він все ще реготав. «Боже,» мовив він. «Це класні ліки!»
Я відчинив дверцята і пересів за кермо. «Посунься, я поведу. Нам треба змитися з Каліфорнії поки той чувак не викликав копів.»
«Пиздець, йому ж знадобиться кілька годин для цього,» відповів мій адвокат. «Тут нема жодної живої душі в радіусі ста миль.»
«Але ж тут є ми,» сказав я.
«Давай розвернемось і поїдемо назад в бар ’’Поло’’,» сказав він. «Вони нас там ніколи не знайдуть.»
Я проігнорував його. «Відкрий текілу, » викрикнув я крізь свист вітру; я натиснув на газ до упору, як тільки ми знову потрапили на шосе. Він схилився над картою. «Там попереду є місце, називається Мескал Спрінгс,» сказав він. «Як твій адвокат, раджу тобі спинитись там і трішки скупатись.»
Я потряс головою. «Нам конче необхідно потрапити до готелю «Мінт» ще до завершення реєстрації преси,» відповів я. «Інакше нам доведеться самим платити за номер.»
Він кивнув. «Але в такому разі давай забудемо про Американську Мрію, набагато важливішою є Велика Самоанська Мрія.» Він гарячково рився в чемодані.
«Думаю, вже пора закинутись кислотою,» сказав він. «Той дешевий мескалін вже давно вивітрився і я не знаю, як довго ще зможу витримувати сморід цього сраного ефіру.»
«А мені він подобається,» відповів я. «Ми вимочимо в ньому рушник і покладемо, як килимок під педалі, тоді я зможу насолоджуватись його випарами всю дорогу до Лас-Вегасу.»
Він якраз переставляв касету. З радіо горлало «Power to the People - Right On!», політична пісня Джона Ленона десятирічної давності. «Цьому дурневі варто було б залишатись там, де й був,» сказав мій адвокат. «Такі рагулі тільки всьому заважають, коли намагаються корчити з себе серйозних.»
«До речі, про серйозні речі,» сказав я. «Думаю, зараз саме настав час для ефіру й кокаїну.»
«Забудь про ефір,» відповів він. «Давай краще збережемо його, а потім змочимо ним килимок у номері. Краще тримай оце. Твоя половинка марки. Просто пожуй її, як гумку.»
Я взяв марку і з’їв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії», після закриття браузера.
