Читати книгу - "Людолови. Том 2"

class="a">[14] до Кракова. Він навіть не відповів.

— Ну, то продай воли.

— Де? Ярмарки ж почнуться за місяць… Все я передумав, Єлю; і мед, і горілку можна продати, і став з коропами спустити, та на все треба час. А лихо обступило, як огонь. За тиждень — кінець. Годі думати і шукати собі порятунку.

Пані Єля знизала плечима. Перший переляк минав, і хоч десь глибоко народжувалася жалість до чоловіка — вона не виказувала її. Бажалося помститися, принизити, покатувати його. І, притамовуючи теплу хвилю ніжності, вона, спитала насмішкувато і гостро:

— Тоді навіщо нам говорити? Все'дно я тобі аж ні в чому не допоможу.

— Можеш допомогти, якщо забажаєш, — видушив Горленко, болісно здригнувшись від її тону.

— Он що! Яким-то чином?

Горленко помовчав з хвилину і раптом наважився:

— Продай своє перлове намисто. За нього дадуть двісті флоринів. Решту здобуду я: залишу Доліві-Ясенському шубу і діамантовий перстень. Кінець кінцем мусить повернутися й валка з лиману.

— Мої перли?! — лунко зареготала Єля. — Пробачте, шановний пане. Це — спогад небіжчиці-мами. Звичайно, для тебе нема нічого святого… Тобі нічого не шкода… Хай жінка скине останню сорочку…

- Єлю!..

— Що «Єлю»? Не дам я материних речей, щоб сплачувати твої грішки! Треба було спочатку подумати і не сідати за карти з порожньою кишенею.

— Але ж, Єлюсю… Слово честі… Врятуй наш хутір, і я куплю тобі аж два намиста.

— Звідки? Мабуть, вигравши у Фалієро?

— Ах, он як! — несамовито гримнув Горленко, хапаючи шапку: — Я гадав, що ти мені дружина, а не злий ворог, — кинув він, грюкнув дверима і вийшов із світлиці.

Задихаючись від люті, зупинився він на ганку і провів рукою по шиї, начебто комір душив його. Хіба в цієї ляльки, в цієї порожньої крутійки є серце?! Хіба їй шкода чоловіка та дітей?! Але треба щось діяти. Ну що ж, доведеться-таки продати свого улюбленого жеребця. Полковник Іллеш давно на нього задивляється. Мабуть, дасть триста флоринів, а решту покриє виторг за пшеницю. Ех, коли б не татарський напад!.. Він би багато витиснув з хлопів — і данинами, і грошима. Перевів би їх на волоки і залишив би старі лани лише тим, хто враз сплатив би йому по кільканадцять злотих.

Проте ніколи міркувати. Треба дістати грошей сьогодні ж, бо залишається лише тиждень. І тоді… О, клятий лихвар з головою мерця! Такі, як він, не милують…

Холод пробіг по спині Горленка. Відігнавши хортів, збіг він з ганку і рушив до стайні.

І в цю мить за високим тином садиби майнули круторогі воли, розчинилися рипливі ворота і перша мажа бажаної валки в'їхала на двір.

Нарешті!

Горленкові серце здригнулося радістю. Теплою хвилею прилинула до нього кров. Але що це таке? Перші мажі порожні, а на інших якісь великі горби, щільно вкриті волячими шкурами. Схвильований валковий біжить підтюпцем до Горленка і здирає шапку з сивуватої скуйовдженої голови.

— Ну, як? — схвильовано питає Горленко.

— Ой пане, біда! — видихнув валковий і припав до панської руки. — Пішли козаки в море, а ми саме пшеницю в лимані вантажили. Так чортові турки кинули нам гаманець, пшеницю — у море, а самі — тікати. А в гаманці — самі мідні акче та парички[15]. Тринадцять возів як згоріло. Недурно кажуть — чортова дюжина.

Щось різонуло Горленка по серцю льодовою бритвою. Світло потьмарилося в очах. Він замахнувся на валкового нагаєм, потім, стиснувши зуби, зламав його об коліно, кинув уламки в бур'ян і рушив додому.

А в ворота в'їжджали все нові й нові вози…

Казки циганки Кайтмази

Сонячний блиск. Тиша. Південь. Ось-ось заспіває муедзин[16] свій співучий азан[17] і на високій вежі цитаделі великі італійські дзигарі виб'ють дванадцять. Тіні коротшають. Туляться вони під виступи водограїв, заповзають під дахи, низько напущені над стінами, наче в китайських кумирнях, але навіть в їх бузковій сутіні:- не сховаєшся від спеки.

І тихо-тихо на дворі позаміського палацу беглер-бейового[18].

Куняють голуби на карнизах, впинаючись у різьблення кораловими лапками. Мружиться тигровий кіт біля водограю. Ліньки йому припасти до розпаленої землі і, прудко промайнувши в повітрі, впасти на безтурботного роззяву-горобчика. Як мертві, валяються хорти під муром, безсило висолопивши язики. І, наче димок від наргіле[19], тремтить і в'ється над брилами бруку розтоплене, скляне від сонця і спеки, повітря.

За муром, в садах сералю[20], теж нема прохолоди. Зеленим кучерявим хутром облямовують вони гребінь гори і, перекинувшись на південні схили, збігають у затоку біли скелястого мису.

Садівники-негри дбайливо пестують кожне дepевцe. Зранку пораються вони в саду, носять з водограїв важкі бурдюки води, поливають дерева і квіти, а потім непомітно зникають, щільно причинивши хвіртку у бічному мурі.

Дзвенять цикади, сп'янілі від сонця. Дзвенить прибій на жорстві біля ніг. Дихають ароматом вічнозелені туї, захищені від півночі горами.

Але як тут нудно, як самотньо!.. Настя сидить на камені, охопивши руками коліна, дивиться на море і не бачить його. Блакить, блакить… Море та небо, завжди безхмарне і сонячно-синє. Наче нема на світі ані білих снігів, ані сіреньких хмарних днів, коли так легко дихати медовою свіжістю березового гаю. Іскри в морі. До жужелю перепалене каміння і трави, гіркі й ароматні, як масті сірійського крамаря.

Сьогодні рік, як продано її на вагу золота і принесено до беглер-бейового палацу. І нема звістки від Сагайдачного. Невже забув він, свою Настю, або влучила в нього куля? Безнадійність і сум стискають дівоче серце. Яке щастя, що турецький султан послав беглер-бея Селіма на перську війну, але ж кожна війна має кінець. Недарма Абдул, облудний і суворий євнух[21], який заступає у Каффі Селіма, говорив жінкам, що Селім незабаром повернеться. І Настя міцно стискає зуби, щоб не розридатися, і дивиться на море повними суму очима.

Знов хитрувати. Дивитися Селіму просто в вічі, і тремтіти від жаху, і ховати цей жах під виглядом гордовитого презирства, завжди напружена, як тятива під стрілою, і марно і безнадійно чекати на визволення.

Коли ж, нарешті, прийде Петро?! Вже вісім років щоліта налітає він на чорноморські береги і повертається на Січ, і ще ні разу ані куля, ані шабля не торкнулася козацького гетьмана. Чому ж мовчать, не згадують його татари? Якби він вмер — тисячі тисяч правовірних зітхнули б полегшено і по всіх мечетях знеслися б молитви зраділих людей. Але й досі вколисує рабиня Альме своїх маляток, лякаючи їх ім'ям Сагайдачного; і досі роздмухують татарки