Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Що, якби перестати розламувати час і вишикувати всі розділи у суто хронологічний ряд? У цьому випадку на початку був би Ужгород (1965), а в самому кінці той-таки Кведлінбург (2009). Хоч де в такому разі розмістити Львів, який «завжди»? Перед початком і після кінця?

Краще не за роками, а за річками. Бо це ж прихований лексикон річок. Аара, втім, і в цьому випадку буде все розпочинати, а Уж виникне на заключних сторінках. Райн і Майн, Полтва, Лтава і Влтава, Одра і Одер, Донау і Дунав, а також Дніпро могли б, ясна справа, суттєво переставити акценти, переспрямувати потоки і зробити цю книжку іншою, цією самою та іншою водночас.

А якщо за країнами? Спочатку українські міста, далі польські, німецькі — і так просуватися зі сходу на захід. Останнім було б Сан-Франциско, на якому навіть Захід кінчається. Починати ж таку книжку довелося б, наприклад, із Токіо, в якому я не бував. Найсхідніше, де я бував — це Москва. От був би початок!

А ще можливо за землетрусами, порами року, гірськими чи рівнинними ландшафтами.

Міста, в яких мені снилися сни.

Міста, в яких нічого не снилося.

Міста, які мені снилися.

Міста, в яких я не спав.

Міста, які не сплять.

Міста, які не дають спати.

У мене є ще одна, остання порада: читайте цю книжку, як вам заманеться, в цілком довільній послідовності, відкривши її на цілком довільній сторінці, неважливо!, з кінця, початку чи середини. Йдеться ж усе-таки про свободу — власне кажучи, заради неї я й писав усе, що трапиться вам на цих сторінках.

11. 01. 2011

ДОДАТОК: МІСТА, ЯКИХ ТУТ НЕМАЄ (проте дуже хотілося б)

Багдад, Бомбей, Буенос-Айрес, Бухара, Ванкувер, Марсель, Тбілісі, Трієст, Фергана, обов'язково одне-два словацькі, Вавилон, Карфаген, Помпеї, Содом, Ґоморра…

ААРАУ, 2006

Аарау лежить в Аарґау над річкою Аарою. Це означає, що Аарау лежить у Центральній Швейцарії, в кантоні Аарґау, недалеко містечка Аарбурґ. У цій книжці Аарау зовсім не було б, якби його назва не починалася фантастично-алеманським подвоєним «а». Чи, може, все-таки не алеманським, а кельтським? Я відкриваю рота і вимовляю «Аарау», якомога довше розтягуючи це задоволення від аа. Колись я поділився задумом цієї книжки з Вальтером Мосманном, і він запитав: «А яке місто буде першим?». Я відповів, що Ауґсбурґ. «Хоч я не надто знаю, що мені про нього написати», — додав я. Тоді Вальтер порадив мені почати з данського міста Aarhus. «Таким чином, у тебе з'явиться місто з подвоєним «а» на початок книжки», — сказав Вальтер. «Але я там не був», — заперечив я. «Поїдь», — сказав Вальтер. Однак я не поїхав, бо перевірив написання, і виявилося, що то вже не Aarhus, a Arhus, до того ж нашими літерами це передається як Орхус.

Натомість до Аарау виявилося зовсім близько — якась година потягом. Тобто спершу слід було опинитись у Швейцарії, а відтак зрозуміти, наскільки зручно вона влаштована — в залізничному сенсі. Наче спеціально для тих, котрі щохвилини і не роздумуючи можуть пуститись у подорож. Отже, ми зненацька сіли в потяг — і з міста Цуґ, кантон Цуґ, не роздумуючи рушили до міста Аарау, кантон Аарґау.

В місті Аарау стояв пам'ятник, і я попросив Пат, щоб вона зробила з нього фото. Мені страшенно сподобався напис: «ГАЙНРІХ ЦШОККЕ. 1771 — 1848. Письменникові, державному мужеві і другові народу — БАТЬКІВЩИНА».

Я зрозумів, що ми їхали недаремно. Приклад не відомого мені Гайнріха Цшокке виявився доленосним. Тепер принаймні я маю в житті високу мету — стати письменником, державним мужем і другом народу. Тільки от чи віддячить мені за це БАТЬКІВЩИНА? І чи віддячить вона мені пам'ятником? А так хотілося б!

АЛУПКА, 1966

Чи за абеткою, чи за роками — однаково в цій книжці Алупка йде другою. Якщо за роками, то перед нею тільки Ужгород.

«Алупка» римується з «голубка», а також — трохи не так повнозвуко — з «любка» і «шлюпка». Останнє непогано поєднується з морем, навіть і Чорним. Мій батько, знаний жартівник, якось відшукав ще одну риму — «залупка». При цьому він голосно тішився своїй знахідці, думаючи, ніби я замалий, щоб розуміти, в чому там гумор. «Пограймо в таку гру, — казав він. — Я називаю місто, а ти додаєш на початок «з». Я кивав головою на згоду. «Алушта», — казав батько. «Залушта», — відповідав я. «Алупка», — вичікувально мружився він. «Залупка», — відповідав я — і батько заходився реготом.

Діялося це, зрозуміла річ, на пляжах Криму. Смію припускати, що батькові на них бувало нудно і він шукав собі розваг. Але то все інший час, початок сімдесятих.

До Алупки ж я вперше потрапив на півжиття раніше. Звідки я знаю, що саме в 1966-му? Тому що того дня на підступах до палацу графа Воронцова знімали костюмоване кіно зі щемкою назвою «Поема двох сердець». Я щойно віднайшов у довідках: кіностудія «Узбекфільм», 1966 рік, режисер Каміл Ярматов.

Чи не забагато всього навалилося на мене того дня?

По-перше, двогодинна подорож катером з Гурзуфа: Південний берег, усі його скелі, ластівчині гнізда, гірські пасма, Ай-Петрі.

По-друге, той шлях від причалу до західної брами палацу і вся та суміш Англії з Альґамброю, Букінгему з Мавританією, Вальтера Скотта з Гарун аль-Рашидом.

По-третє, кам'яні леви обабіч парадних сходів — особливо той, що спав. («Не буди в ньому звіра», — пожартував би мій батько, якби того року міг бути з нами).

По-четверте, тітка-екскурсовод серйозно заявила, що «немає Бога, крім Аллаха».

А по-п'яте, там знімали кіно. «Поема двох сердець», орієнтальна мелодрама в казковому антуражі: «Побачивши якось портрет шахської танцівниці Мадіни-Бану, співак Мурад-алі закохується у красуню і вирушає на її пошуки. Герой опиняється в палаці шаха і невдовзі переконується у взаємності своїх почуттів. Але шахові стає про все відомо. Розгніваний можновладець пропонує співакові вибір: відмова від коханої чи привселюдне спалення обох. Вірні своєму коханню, Мадіна-Бану і Мурад-алі обирають смерть у вогні». Пам'ятаю, що потім, у Франику, ми ходили до кінотеатру «Космос», де все це показували. Мама, здається, плакала — так, ніби то був індійський фільм, а не узбецький.

Того дня в Алупці нам на кожному кроці траплялися всілякі персонажі в барвистих тюрбанах, шальварах і халатах — актори першого плану, другого, третього, масових сцен. Вони так і сновигали у всіх коридорах, подвір'ях, перед парадною брамою, на сходах, цілими групами обсідали фонтани, квітники і павільйони з пивом-водами. Усе нагадувало морально здеґрадований