Читати книгу - "Академія пана Ляпки"

повз моє ліжко, оглядали мене й вислуховували. Одні радили вживати різні краплі й ковтати пілюлі, інші натирали рану мазями й посипали дивовижними порошками. Були між них і такі, що тільки молились, або намагалися замовити кров. Та жоден із них не спромігся вилікувати мене: я марнів і згасав на очах, і кров точилася з рани без упину.

Коли вже всі втратили надію, що я видужаю, а лікарі, впевнившись у своїй безпорадності, покинули палац, сторожа доповіла, що прибув запрошений моїм батьком китайський мудрець.

Його неохоче провели до мого ліжка, бо ніхто вже не вірив у мій рятунок. Прибулий відрекомендувався придворним лікарем останнього китайського імператора й сказав, що його звати Пай Хіво.

— Лікарю Пай Хіво, порятуй мого сина! — став благати мій батько.— Якщо тобі поталанить зцілити його, дам тобі стільки діамантів, рубінів і смарагдів, скільки їх уміститься в цій кімнаті. Ми поставимо тобі перед палацом пам'ятник, а забажаєш — призначу тебе на першого міністра свого королівства.

— Найясніший мій пане і найсправедливіший володарю,— відповів лікар Пай Хіво, вклонившися земно,— прибережи скарби для бідняків. Недостойний я і пам'ятника — у мене в країні пам'ятники ставлять тільки поетам. Не хочу бути й міністром, щоб не впасти у твою немилість. Дозволь мені передусім оглянути хворого, а про винагороду поговоримо потім.

Він підійшов до мене, оглянув рану, притулився до неї вустами й заходився вдмухувати повітря.

Я вмить відчув, як додається мені сили, як кров швидше побігла у мене в жилах.

Коли за якийсь час лікар Пай Хіво відірвав уста від рани — її там уже не було.

— Короленко здоровий і може встати з ліжка,— сказав лікар, підвівшися і, за східним звичаєм, низько вклоняючись.

Король і королева з радощів заплакали й заходилися палко дякувати моєму рятівникові.

— Якщо це не суперечить етикетові вашого двору,— сказав лікар,— я хотів би на кілька хвилин лишитись віч-на-віч із моїм шановним пацієнтом.

Король дав на те згоду, і всі вийшли з моєї спочивальні. А лікар присів на край ліжка і сказав:

— Я вилікував тебе, мій юний короленку, бо знаю таємниці, неприступні для інших. Знаю також, де ти дістав цю рану. Ти застрелив царя вовків; сіроманці ніколи не забудуть цього й жорстоко тобі гюмстяться. Адже то був перший вовчий цар, що загинув од людської руки. Віднині на тебе чатує велика небезпека. Я дам тобі чарівну шапку богдиханів, яку мені вручив перед смертю останній китайський імператор, заповівши віддати її в гідні руки.

По тих словах він витяг із кишені маленьку круглу шапочку з чорного сукна з великим ґудзиком на маківці й додав:

— Візьми її, мій юний короленку, й бережи як зіницю ока. Коли тобі загрожуватиме небезпека, надінеш чарівну богдиханську шапку — і вмить обернешся на будь-якого звіра чи птаха. А як загроза мине, смикнеш за ґудзик — і знов набудеш своєї королівської подоби.

Я подякував лікареві Пай Хіво за його надзвичайну ласку, а він поцілував мені руки і вийшов із спочивальні. Ніхто не бачив, як він покинув палац. Зник без сліду, ні з ким не попрощавшися й не вимагаючи винагороди за те, що вилікував мене.

Однак мій батько із вдячності лікареві Пай Хіво наказав улаштувати велике свято для всіх бідарів країни й роздати їм дванадцять мішків діамантів, рубінів та смарагдів.

Коли я видужав, то знов узявся до навчання і зовсім забув за верхову їзду та полювання.

Але спогад про те, що я застрелив царя вовків, повсякчас непокоїв мене. Спливали роки, а страхітлива вовча паща й хижі очі не йшли мені з думки.

Не забував я також і про застереження лікаря Пай Хіво, отож ніколи не розлучався з подарованою мені шапочкою.

Тим часом у королівстві зчинилося щось незвичайне. З різних кінців країни почали надходити вісті, що величезні вовчі зграї нападають на міста й села, нищать усе до живої душі.

На півдні королівства вони витолочили всі посіви й повернули на північ.

Скрізь на дорогах біліли людські скелети й кістки худоби.

Знахабнілі сіроманці серед білого дня набігали на поселення й за мить спустошували їх.

Люди заходилися розсипати по лісах отруту, ставили капкани, копали вовчі ями, вони нищили страхітливих нападників крицею й залізом. Але вовки нападали щораз лютіше й зухваліше. Спорожнілі будинки правили їм за пристановисько. В цей тривожний час матері губили своїх дітей, чоловіки — жінок. Ревіння мордованої худоби не затихало ні на мить.

На боротьбу з вовками було вислано численні загони добре озброєних воїнів. Вони переслідували й нищили хижаків і вдень і вночі. Але ті плодилися так швидко, що почали загрожувати всьому королівству. Поступово заходив голод. Народ звинувачував міністрів і двір у бездіяльності й запроданстві. Хвиля невдоволення й розпачу росла й ставала дедалі загрозливішою. Вовки вдиралися в будинки й витягали з них охлялих людей.

Король час від часу призначав нових міністрів, але ніхто не міг зарадити лихові.

Невдовзі вовки підступили до столиці. Не було такої сили, яка могла б зупинити їх. І ось одного ранку вони вдерлися до палацу. Я мав на той час чотирнадцять літ, але був дужий і сміливий. Вхопивши рушницю, я став біля дверей залу, де були мої батько й мати.

— Геть відціля! — заволав я грізно.

Я ладен був вистрелити, аж раптом один із воїнів-охоронців, що досі стояв біля входу до тронного залу, вхопив мене за руку й, наблизивши своє обличчя до мого, закричав:

— Ім'ям царя вовків наказую тобі, собако, дати їм дорогу, бо тут-таки випущу з тебе дух!

Я отетерів. Рушниця випала з рук, мені зробилося млосно, в очах потемніло — переді мною була червона паща вовчого царя.

Що сталося далі — не знаю. Коли я отямився, батьки мої були вже мертві, вовки бігали по палацові, а я лежав долі під потрощеними кріслами й уламками інших меблів. Голову мені було розбито. Я кликав на допомогу, але з вуст моїх злітали кінцівки фраз. Це тепер у мене на все життя.

Я збагнув, що лишився живий тільки тому, що мене привалило уламками.

«Що робити? — думав я.— Як вибратися з цього пекла? От коли б стати птахом і полетіти світ за очі!»

І тут я згадав про чарівну шапочку Пай Хіво. А чи при мені вона? Я сягнув до кишені. Є! Я вже хотів надіти її собі на голову, аж тут побачив — на шапочці немає