Читати книгу - "Тунель"

Хоббі задоволено примружив очі.

— О, це було зовсім не просто! — сказав він.— Довелося попосушити мізки. Поки зшивали кільце, вся ця споруда хиталася від кожного кроку. Отак...— Хоббі погойдався на ногах.— Робітники набралися страху...

— Хоббі! — скрикнула Мод з перебільшеним жахом і відступила від балюстради.— Не лякай мене!

Хоббі засміявсь і торкнувся її руки.

— Не бійся, Мод. Я сказав тим хлопцям: «Ви тільки почекайте, ось кільце зімкнеться, і тоді ніщо в світі, хіба лиш динаміт...» Хелло! — крикнув він раптом у партер, звідки його гукнув, згорнувши рупором програмку, якийсь знайомий. І Хоббі завів розмову, яку чула б ціла зала, якби водночас усі довкола не розмовляли так само невимушено й голосно.

Багато людей уже впізнали характерну голову Хоббі. Він мав найсвітлішу чуприну в усій залі — лискучу сріблясто-біляву чуприну, ретельно зачесану на проділ і пригладжену, а також безтурботне, вузьке хлопчаче обличчя яскраво виявленого англійського типу з трохи кирпатим носом і майже білими віями. На противагу Макові він мав вузькі плечі й ніжну, як у дівчини, статуру. Вмить усі біноклі повернулися на нього, і з усіх боків почулося його ім'я. Хоббі був однією з найпопулярніших постатей у Нью-Йорку й одним із найулюбленіших чоловіків у товаристві. Екстравагантність і талант швидко зробили його знаменитістю. Не минало й тижня, щоб газети не розповіли про який-небудь смішний випадок з його життя.

У чотири роки Хоббі геніально малював квіти, в шість — коней (за п'ять хвилин він накидав на папері цілий табун скакунів), а тепер це був геній від заліза та бетону і зводив хмарочоси. Хоббі славився своїми любовними пригодами, а в двадцять два роки програв у Монте-Карло ціле багатство — сто двадцять тисяч доларів. З року в рік він, незважаючи на величезні свої прибутки, залазив у борги по саму біляву свою маківку, проте не завдавав собі клопоту бодай на мить про це замислитись.

Якось серед білого дня Хоббі прокатався верхи на слоні по Бродвею. Це він торік чотири дні «корчив із себе мільйонера» — вирушив у вагоні «люкс» до Йєллоустонського парку, а звідти приїхав гуртоправом. Хоббі поставив рекорд у грі в бридж — сорок вісім годин. Кожен трамвайний вагоновод знав Хоббі й був із ним мало не на «ти». Серед людей ходили численні дотепи Хоббі — він був зроду жартун і вигадник. Уся Америка реготала з дотепу, який він утнув із приводу авіаційного суперництва між Нью-Йорком та Сан-Франціско. Хоббі взяв участь як пасажир у польоті відомого мільйонера й спортсмена Вандерштіфта, і скрізь, де збиралися натовпи людей, він кидав з висоти восьмисот — тисячі метрів записки, які закликали: «Вилазь сюди, нам треба з тобою побалакати!» Хоббі й сам був у такому захваті від свого жарту, що невтомно повторював його обидва дні, поки вони летіли. А кілька днів тому він знову приголомшив Нью-Йорк незвичайним, настільки ж геніальним, як і простим, проектом: «Нью-Йорк — американська Венеція!» Суть його ось у чому: оскільки земля в діловому кварталі так подорожчала, що купити її вже просто неможливо, то він, Хоббі, пропонував позводити посеред Гудзону, Іст-Ріверу та Нью-Йоркської бухти гігантські хмарочоси — цілі вулиці на бетонних квадрах — і з'єднати їх розвідними мостами, щоб великі океанські судна вільно пропливали між ними. «Геральд» опублікувала захоплюючі малюнки Хоббі, і цей проект зачарував усе місто. Хоббі сам годував цілу ватагу журналістів. День і ніч він докладав зусиль, щоб «подати про себе звістку»,— цей чоловік не міг жити, коли суспільство раз у раз не підтверджувало, що знає про його існування.

Ось хто такий Хоббі. І заразом це був найобдарованіший і найпопулярніший архітектор у Нью-Йорку.

Хоббі урвав розмову з партером і знов обернувся до друзів.

— То що там поробляє маленька Едіт? Розказуй же, Мод! — промовив він, хоч перед цим уже й питав про свою хрещеницю.

Жодне інше запитання не розчулило б Мод так, як це. В ту хвилину вона була від Хоббі «просто в захваті». Мод зашарілась і звела на нього вдячний, замріяний погляд своїх лагідних карих очей.

— Я ж тобі вже казала, Хоббі, що Едіт з дня на день стає дедалі чарівнішою! — по-материнському ніжно відповіла Мод, і очі її засяяли радістю.

— Таж вона була чарівна завжди!

— Звісно! Але ти не уявляєш собі, Хоббі, якою вона стає розумненькою! Вже й розмовляти береться!

— Розкажи йому історію з півнем, Мод! — озвався Мак.

— Так-так! — І Мод, щаслива, піднесена, розповіла невеличку смішну історію, в якій її донечка й півень грали головні ролі. Всі троє сміялися, мов діти.

— Я хочу скоріше її побачити! — сказав Хоббі.— Через два тижні я до вас приїду. А загалом у Буффало, кажете, нудьга?

— Deadly dull! [7] — хутко підхопила Мод.— Ох, така нудьга, Хоббі, що вмерти можна! — Вона звела вгору свої тоненькі брови, і якусь хвилю вигляд у неї був справді нещасний.— А Ліндлеї переїхали до Монреаля, ти ж бо знаєш.

— Так, дуже шкода.

— А Грейс Коссат із самої осені в Єгипті.— І Мод заходилася виливати перед Хоббі душу. Як довго все ж таки іноді тягнеться день! А які нудні бувають вечори!.. І вона жартівливо, з докором провадила:—Адже ти знаєш, Хоббі, який з Мака співрозмовник! Він забуває про мене ще частіше, ніж колись. Іноді до ночі не виходить зі свого заводу. А тепер, крім усього іншого, завів ще й цілу армію якихось експериментальних бурів, і вони день і ніч свердлять граніт, сталь, бозна-що. Біля тих бурів він ходить, як біля хворих, їй-богу, Хоббі, як біля хворих! Вони й уночі йому сняться!.. Мак гучно засміявся.

— Не заважай йому, Мод,— сказав Хоббі й підморгнув своїми білими віями.— Він знає, чого хоче. Ти ж бо, girlie [8], не ревнуєш його до якихось там бурів?

— Я їх просто ненавиджу! — відповіла Мод.— Думаєш, він поїхав би зі мною до Нью-Йорка,— провадила вона, почервонівши,— якби не мав тут справ?!

— Ну навіщо так, Мод! — заспокійливо мовив Мак.

Жартома кинутий докір Мод нагадав, однак, Хоббі про те найважливіше, що він хотів сказати Алланові. Він раптом замислився і взяв товариша за лацкан фрака.

— Слухай, Маку,— мовив він стишеним голосом, — боюся, що сьогодні ти марно вибрався з Буффало. Старий Ллойд кепсько себе почуває. Годину тому