Читати книгу - "Нескінченна історія"

хоч який-небудь порт, де стояли б судна, придатні для втілення такого відважного наміру.

Отже, куди?

І тут раптом йому пригадалося відповідне місце — єдине міс­це, де його, принаймні наразі, ніхто не шукатиме і ніхто не знайде.

Горище було велике і темне. Тут гостро пахло пилюкою і наф­таліном. Сюди не долинав жоден звук, опріч тихенького дудніння дощових краплин по величезному, критому бляхою даху. Почор­нілі від часу масивні балки через рівномірні проміжки опиралися на перекриття і зустрічалися з кроквами, що губилися десь у мо­році. Тут і там згори звисало павутиння, велике, немов гамаки, воно колихалося на протязі. Ще вище, там, де був засклений люк, який виводив на дах, скрадався молочно-білий промінь світла.

Єдиною живою істотою в цьому місці, де, здавалося, зупинив­ся час, була маленька мишка, вона перестрибувала з балки на балку, залишаючи на пилюці слідочки крихітних лапок. Там, де вона опускала свій хвостик, поміж відбитками лапок тягнулася тоненька риска. Раптом мишка підвелася на задні лапки і приниш­кла. А тоді — шусть! — зникла в нірці між балками.

Почувся звук обертання ключа у великому замку. Двері на горище повільно і зі скреготом відчинилися, на мить у приміщення впала довга смуга світла. Бастіян прослизнув досередини, тоді двері знову заскреготіли і зачинилися. Хлопець застромив ключ у замок зсередини і перекрутив. Потім замкнув двері ще й на засув­ку — і тільки тоді з полегкістю відітхнув. Ось тепер уже його ніколи і нікому не знайти. Нікому не спаде на думку шукати саме тут. У комірчину на горищі заходили вкрай рідко — це він знав напевне. Та навіть якщо випадок розпорядиться так, що якраз сьогодні чи завтра комусь заманеться сюди зазирнути, то той хтось застане двері замкненими. А ключа ж то на місці нема! І навіть якщо той хтось зуміє-таки якось відчинити двері, Бастіян все одно матиме досить часу, аби заховатися десь серед цього вереття.

Його очі поступово звикали до тьмяного світла. Він знав це місце. Півроку тому шкільний розпорядник звелів йому допомогти занести сюди великий білизняний кіш, повний старих формулярів і звітів. Тоді Бастіян і запримітив, де зберігається ключ від горища: в настінній шафці, яка висіла під найвищою сходинкою. Відтоді він ніколи про це не думав. Однак тепер згадав.

Бастіян почав мерзнути, бо його плащ промок, а тут, нагорі, було дуже холодно. Передусім треба знайти місце, де він міг би влаштувати собі кубельце. Адже йому доведеться пробути тут чи­мало часу. Скільки саме — над цим він наразі навіть не замислю­вався, як не думав і про те, що вже незабаром відчує голод і спра­гу.

Він трохи походив і порозглядався.

Тут лежав і стояв усілякий мотлох: негодящі полиці, повні якихось папок з давно вже нікому не потрібними документами; нагромаджені одна на одну парти із закаляними чорнилом стіль­ницями; вішак, на якому висіло кільканадцять старих географіч­них мап; декілька класних дощок, з яких облущилася чорна фар­ба; заіржавілі чавунні печі; непридатне гімнастичне знаряддя, як- от кінь, чия шкіряна оббивка так розтріскалася, що звідти стирча­ло клоччя, розірвані набивні м’ячі, стос старих поплямлених ма­тів; трохи далі — кілька опудал тварин, уже побиті міллю, і серед них — велика сова, беркут і лисиця; крім того, всілякі хімічні рето­рти і скляні колби з носиками, електростатична машина, людсь­ким скелет, який звисав із чогось на кшталт вішака для одягу, і безліч пачок і коробок зі старими учнівськими зошитами і підруч­никами.

Врешті-решт Бастіян вирішив обрати собі за прихисток старі гімнастичні мати. Якщо на них розлягтися, витягнувшись на повен зріст, відчуття буде майже таке, як удома на канапі. Він перетяг­нув мати під люк у даху, туди, де найсвітліше. Неподалік, поскла­дені у кілька шарів, лежали старі військові коци — щоправда, вкрай запорошені й порвані, але ще цілком придатні. Бастіян узяв і їх. Він скинув мокрий плащ і повісив його на вішак — поряд зі скелетом. Кістяк захилитався туди-сюди, але Бастіян його не боя­вся. Можливо, тому, що вдома звик до чогось подібного. Стягнув він і свої перемоклі черевики. У самих шкарпетках вмостився по- турецьки на матах і, немов індіанець, натягнув на плечі сірі коци. Коло нього лежав його шкільний ранець — і книжка з оправою мідяного кольору.

Він подумав, що в усіх решти, там, унизу, в класі, саме тепер урок німецької мови. Можливо, їм задали написати твір на якусь смертельно нудну тему.

Бастіян поглянув на книжку.

— Хотів би я знати, — мовив він сам до себе, — що діється у цій книжці, поки вона закрита. Звісно, у ній тільки літери, надру­ковані на папері, та все-таки мусить же там щось відбуватися, бо коли я її розкрию, в ній раптом виявиться ціла історія. Там — люди, яких я іще не знаю, там — найрізноманітніші пригоди, і подвиги, і поєдинки, а іноді там здіймаються морські бурі, або хтось потрап­ляє в незнані краї і чужоземні міста. І все це якимось чином уже існує там, у книжці. Про все це треба прочитати, щоби пережити,

— це зрозуміло. Але ж воно є там і до того. І мені дуже кортить знати: як саме?

Раптом його охопив якийсь мало не врочистий настрій.

Він випростався, взяв книжку, розгорнув її на першій сторінці

— і почав читати

НЕСКІНЧЕННУ ІСТОРІЮ

І.

ФАНТАЗІЯ В БІДІ

Уся звірина в Совиному Лісі принишкла у своїх норах, барлогах і гніздах.

Була північ, у верховіттях велетенських віковічних де­рев завивав буревій. Стовбури завтовшки з вежу стугоніли і скрипіли.

Раптом крізь хащу, описуючи зигзагоподібні лінії, по­линуло слабеньке тремтливе світелко. Воно то зупинялося там чи сям, то зринало угору; часом сідало на якусь галуз­ку, щоби тут-таки поквапитися далі. То була світляна ку­лька, невеличка, як дитячий м’ячик. Вона плигала, пере­суваючись уперед довгими стрибками, вряди-годи торкала­ся землі, а тоді знову кидалася вперед. Але це не був м’ячик.

Це був світлоблук. І він збився зі шляху. Отож, це був заблукалий світлоблук, а таке навіть у Фантазії трапляєть­ся доволі рідко. Зазвичай світлоблуки існують для того, щоби змусити заблукати інших.

Посеред світляної кульки можна було розгледіти мале­ньку, надзвичайно рухливу постать, яка щосили бігла, мчала і летіла. То не був ані самчик, ані самичка, бо таких відмінностей у світлоблуків нема. У правиці воно тримало крихітний білий прапорець, що тріпотів позаду. Отже, йшлося про посланця чи перемовника.

Небезпеки вгамселитись у стовбур дерева під час одного з таких стрибків для цієї істоти просто не існувало, бо світ­лоблуки неймовірно спритні та