Читати книгу - "Рута"

власного таланту. Недарма неврози та істерики — професійні захворювання професіоналів креативних ринків, а спиртне та легкі, а іноді зовсім не легкі наркотики — найрозповсюдженіші ліки проти них. Утім директор має щасливу можливість порозмовлявши з кріейторами та дизайнерами, відпочити у бухгалтерії, обговорюючи бюджет і кошторис, які після густої творчої божевільні здаються прозорими і ясними, неначе кришталь, навіть враховуючи те, що українські бухгалтери теж схильні до істерик — а як інакше за такої податкової системи? Ну а якщо додати до цього домашні істерики дружини з будь-якого приводу, то доля бізнесмена-рекламщика зовсім не видається солодкою. «Зате стаєш філософом», — заспокоював себе Андрій у хвилини розпачу.

— Андрію Віталійовичу! Ми не можемо не платити податки! — з порогу зустріла його фінансова директорка, пишна сорокалітка із надтріснутим нервовим сопрано.

— Не зрозумів, — закліпав Андрій. — Що значить — не платити? Хто сказав «не платити»?

— Вони! — вказала директорка, вказуючи звинувачувальним жестом на екран монітора. — Кажуть, що це економічний спротив режиму. Жодної копійки Януковичу! — голос її затремтів. — А я вважаю, що хоч це і правильно, але наступна влада навряд чи пробачить нам недоїмку, навіть якщо ми будемо скандувати «Банду геть!»

— Наступна влада, — скептично повторив Андрій. — Нам би цю для початку скинути.

Директорка махнула рукою:

— А якщо не скинемо, то ця точно не пробачить. То ми платимо?

— Ну звісно, — знизав плечима Андрій.

— Під вашу відповідальність! — продекларувала жінка і схилилася над клавіатурою.

Остання фраза прозвучала дещо дивно. Адже про відповідальність говорять тоді, коли порушують закон, а не тоді, коли його дотримуються. І лише усамітнившись у кабінеті з написом «Директор. Андрій Віталійович Литвин», він зрозумів, що, говорячи про відповідальність, фінансистка мала на увазі власні докори сумління, бо у закликах бойкотувати податки була чітка та зрозуміла ідея — організація фінансового страйку, яку вона в душі поділяла. А після цієї розмови можна було сховатися за слова шефа — і перед собою, і перед друзями у соцмережах. Мовляв, сама я підтримую, але начальник не дозволив. А він би, може, й дозволив би, якби все по-людськи пояснити... От уже ці психологічні ігри, хай їм грець!

За діловими дзвониками час летів непомітно. Коли у двері зазирнула арт-директорка Оксана, була вже обідня пора.

— Подивитеся остаточний варіант? — запитала вона.

Йшлося про рекламний ролик ліків, який замовник ніяк не хотів затверджувати. Кількість віскі, випитого під час його обговорення, вже вимірювалася літрами.

— А хіба я можу відмовитися? — посміхнувся Андрій.

— Без шансів, — запевнила Оксана і повела його до комп’ютера, за яким працював Антон, найкращий та найспокійніший із дизайнерів. Він міг десять разів переробити один і той самий матеріал, навіть не матюкнувшись.

— Подивіться, бо в мене вже очі замилилися. Добро від зла не відрізняю, — Оксана була схильна до філософських сентенцій.

— Та хто його зараз відрізняє, — розвів руками Андрій. — Вмикай.

На екрані застрибали пігулки, розчиняючись у воді та проскакуючи у горло пацієнта, виконане у кислотно-червоних кольорах.

Андрій скептично гмикнув:

— Мені здається, попередній варіант був кращим.

— Так його замовник забанив, ви ж знаєте. Кажуть, занадто абстрактний.

— Для замовника ідеальний ролик — це коли дві хвилини всі говорять, що його таблетки найкращі, — зауважив Андрій.

Оксана тяжко зітхнула:

— Життя складається з компромісів.

Андрій здивовано звів брови:

— Звідки у такої молодої дівчини стільки філософської гіркоти?

— Вона з хлопцем посварилася, — пояснив зазвичай мовчазний Антон.

— Судячи з налаштування на компроміс, це ненадовго, — попри значну різницю у віці Андрій намагався підгримувати неформальні стосунки з підлеглими.

Оксана зітхнула ще глибше:

— Але іміджеві втрати!

Вона була типовою представницею свого покоління і розривалася між навіяними сучасним інфо-простором феміністичними стандартами та традиційними біологічними викликами.

— Оксаночко, — Андрій дружньо поклав руку дівчині на плече. — Імідж треба знімати на ніч разом із білизною.

Згадка про білизну мала на меті піддражнити дівчину. Він любив спостерігати за тим, як напускний цинізм бореться із природною сором’язливістю. Дизайнер теж зауважив цю боротьбу, тому що піднявши очі, взявся спостерігати за начальницею. Вона зашарілася і вже відкрила рот, щоб віджартуватися, але не знайшла слів.

— Ну добре, — підсумував Андрій. — Хай їдять, що замовляли. Посилай як є, а там буде видно. — він подивився на годинник. — Я на Майдан. Коли що — на телефоні, звісно, якщо зв’язок не відімкнуть.

2

У своєму описі України XVII сторіччя француз Гійом де Боплан зазначав: «козаки повстають кожні сім років». З тих часів у нас нічого не змінилося — хіба перерви між повстаннями стали трохи більшими.

Рівно за дев’ять років після Помаранчевої революції центральна площа Києва знову перетворилася на революційний табір — адже Радянський Союз, а тепер Росія, не хотів відпускати від себе одну з найдавніших колоній, що за триста років перетворилася на своєрідне альтерего метрополії. Бо й саму свою назву — Россія, Русь — імперія позичила у Києва, свою мову скопіювала з церковної мови українців, свою історію переписала з наших книжок, ну а головне — торговий шлях до Європи, про який мріяв іще імператор Пьотр, — проклала через українські степи.

Коли людина марить, що вона є іншою людиною, її закривають у божевільні. А коли ціла країна ототожнює себе з чужою історією — на божевільню перетворюється вона сама.

Втім, божевільні мають одну перевагу перед здоровими — вони не заморюються божеволіти. Саме тому один раз отримавши відкоша при розвалі Союзу у дев’яносто першому, а вдруге — на Майдані у дві тисячі четвертому, Москва знову спробувала підкорити Україну у традиційний спосіб — підкуповуючи гетьманів і полковників, розводячи брехні, сіючи чутки та ховаючись за спинами людей у рясах. І їй це майже вдалося. Але тупий президент Янукович крутонув кермо занадто різко — і приспані було люди знову прокинулися та вийшли на Майдан.

Зазвичай Андрій обирав для своїх чергувань на барикадах нічний час. Адже вночі там найменше людей. Так робили багато киян, які могли собі дозволити вільний графік на роботі. Ніч на Майдані, потім трохи сну, з обіду на роботу, ввечері знову на Майдан — від закриття метро до його відкриття та підходу свіжих сил. Але сьогоднішній так званий мирний наступ не віщував нічого доброго, тому Андрій вирішив поїхати раніше, іще по світлому.

Хто ж це вигадав