Читати книгу - "Повідомлення Броуді"

class="book">— Якщо ти нічим не зайнятий, заглянь пізніше у генделик.

Я◦остовпів. Моя тітка Сара прорекла:

— Справжній кабальєро, який примушує шанувати дам.

Моя мати, щоб виручити мене, зауважила:

— Я◦би сказала: заводій, який не хоче, аби були інші.

Не знаю, як вам це пояснити. Тепер я добився становища, маю цю книгарню, яка мені подобається і книжки з якої я читаю, я пишаюся такими знайомствами, як наше, у мене є дружина й діти, я вступив до Соціалістичної партії, є добрим аргентинцем і добрим євреєм. Я◦є шанованою людиною. Тепер, як бачите, я майже лисий; а тоді був бідним російським хлопцем, що мав руде волосся і жив у прибережному кварталі. Люди дивилися на мене згори вниз. Як і кожен юнак, я намагався бути таким, як всі решта. Я◦взяв ім’я Сантьяго, аби приховати Хакобо, але лишалося прізвище Фішбейн. Усі ми подобаємо на тих, якими нас уявляють. Я◦відчував зневагу людей, і сам себе зневажав. У ті часи, особливо в тому середовищі, багато важило бути хоробрим; я знав, що є боягузом. Жінки вселяли в мене страх; в душі я соромився своєї боязкої цнотливості. Друзів мого віку я не мав.

Того вечора я не пішов у корчму. Краще б я ніколи цього не робив. Урешті я відчув, що в запрошенні був наказ; якоїсь суботи, після обіду, я туди пішов.

Феррарі верховодив за одним зі столів. Інших я знав з вигляду; їх було десь семеро. Феррарі був найстарший, опріч літнього чоловіка, який утомлено ронив скупі слова, його ім’я — єдине, яке не стерлося з моєї пам’яті: дон Елісео Амаро. Його широке і виснажене обличчя перетинав глибокий шрам. Згодом мені сказали, що він сидів у тюрмі.

Феррарі посадовив мене ліворуч себе; дону Елісео довелося пересісти. Серце в мене було не на місці. Я◦боявся, що Феррарі згадає про той неприємний інцидент, що трапився днями. Нічого такого не сталося; вони говорили про жінок, про карти, вибори, про паядора[7], який мав приїхати і не приїхав, про околичні справи. Попервах їм було важко мене прийняти; потім вони це зробили, бо такою була воля Феррарі. Попри їхні прізвища, здебільшого італійські, кожен з них чувся (і за такого його приймали) місцевим і навіть ґаучо. Хтось був погоничем чи кучером, а дехто різником; вони мали справу з тваринами, і це їх зближувало із селянами. Підозрюю, що найбільше їм хотілося бути Хуаном Морейрою[8]. Врешті вони стали кликати мене Русіто[9], але у цьому прізвиську не було зневаги. Від них я навчився курити та інших речей.

В одному домі на вулиці Хунін хтось мене запитав, чи не є я другом Франсиско Феррарі. Я◦відповів, що ні; відчував, що якби відповів ствердно, це було◦би вихвалянням.

Якось увечері прийшла поліція і обшукала нас. Комусь довелося піти на постерунок; Феррарі не чіпали. За два тижні ця сцена повторилася; цього разу забрали і Феррарі, який мав при поясі кинджал. Мабуть, він попав у неласку в місцевого царька.

Тепер я бачу у Феррарі нещасного, обманутого і зрадженого хлопця; тоді для мене він був богом.

Дружба не менш загадкова, ніж кохання чи будь-який інший із ликів цієї мішанини, що нею є життя. Якось я запідозрив, що єдине, у чому немає таємниці — це щастя, бо воно саме собі є виправданням. Річ у тім, що Франсиско Феррарі, відважний, сильний, пройнявся дружніми почуттями до мене, нікчемного. Я◦відчував, що він помилився і що я не гідний цієї дружби. Я◦спробував його сторонитися, але він мені цього не дозволив. Ці метання поглибило несхвалення моєї матері, яка не змирилася з тим, що я вожу дружбу з тими, кого вона називала набродом і кого я мавпував. Основним в історії, яку я вам розповідаю, є мої стосунки з Феррарі, а не мерзенні вчинки, в яких я зараз не розкаююся. Поки триває каяття, триває і вина.

Старий, який знову посів своє місце біля Феррарі, шептався із ним. Вони щось затівали. З іншого кінця столу я, здається, розчув ім’я Вайдеманна, чия ткацька фабрика була на задвірках нашого кварталу. Невдовзі мені доручили, нічого більше не пояснивши, покрутитися біля фабрики і добре придивитися до входів. Уже вечоріло, коли я перебрався через струмок і колії. Пригадую розкидані хатки, верболози і западини. Фабрика була новою, та виглядала покинутою і занедбаною; її червона барва в моїй пам’яті тепер зливається з вечірньою зорею. Оточувала її ґратчаста загорожа. Крім головного входу, в глибині було ще двоє дверей, обернених на південь, що вели просто до приміщень.

Зізнаюсь: я не відразу зрозумів те, що ви либонь уже зрозуміли. Я◦зробив свій звіт, який підтвердив ще один хлопець. На фабриці працювала його сестра. Те, що ватаги не буде у корчмі суботнього вечора, могли запам’ятати всі; Феррарі вирішив, що напад буде наступної п’ятниці. Мені випало стояти на шухері. Було краще, аби наразі нас ніхто не бачив разом. Вже на вулиці, коли ми лишилися удвох, я запитав Феррарі:

— Ви мені вірите?

— Так, — відповів він. — Я◦знаю, що ти поводитимешся як чоловік.

Я◦добре спав і в ту ніч, і в наступні. У середу сказав матері, що йду подивитися у центрі новий ковбойський фільм. Я◦вбрався у найкраще, що мав, і подався на вулицю Морено. Трамваєм їхалося довго. У поліцейському управлінні довелося зачекати, але врешті один зі службовців мене прийняв — такий собі Еальд чи Альт. Я◦сказав, що прийшов у конфіденційній справі. Він відповів, що я можу говорити без страху. Я◦розкрив йому, що затіває Феррарі. Мене все дивувало, що це ім’я йому незнайоме; інша справа, коли я заговорив про дона Елісео.

— А! — сказав він. — Це той з ватаги кварталу Орієнталь.

Покликали іншого офіцера, який був з моєї дільниці, і вони удвох перебалакали. Один з них спитав мене не без єхидства:

— Ти