Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Відтоді Воловоду у власному будинку життя не стало. Ображена жінка з подвоєною силою та люттю взялася за нього, тож він вирішив за краще втекти з дому, аніж терпіти щоденні кпини і приниження від власної тещі. Єдиним місцем, куди пані Марися аж ніяк не могла дістатися, була Микитинська Січ[6] — за її високим частоколом Воловод був надійно укритий від злісних витівок тещі. Єдине, що затьмарювало порівняно спокійне життя Олексія на Низу, — це розлука з милою його серцю дружиною та дітьми. Він часто замислювався над своїм вчинком і докоряв собі в малодушності, проте потім дійшов висновку, що вчинити інакше однаково не міг, хіба що взяти гріх на душу та придушити склочну бабу.

Згодом Воловод оцінив переваги вільного життя, не обтяженого побутовими клопотами й негараздами. Перший час чоловік навідувався додому вкрай рідко, а в останні кілька років узагалі дорогу забув. А все тому, що з кожним його приїздом у тещу немов біс уселявся — вона несамовито збиткувала над зятем, бо ж ніяк не могла пробачити йому втечі. Дійшло до того, що навіть таке важливе питання, як заміжжя доньки, дружині Гапці довелося вирішувати самостійно. На її лист Воловод відписав, що не заперечує проти запропонованої кандидатури нареченого, оскільки дружина — жінка мудра, тож він повністю довіряє її розсудливості й вибору, а донечці дає своє батьківське благословення на шлюб і бажає щастя.

Марко був єдиною людиною, у якій пані Марися душі не чула. Вона ніжно піклувалася про нього, балувала та віддавала хлопчику все те добре, на що була здатна. Натомість молодші онуки, на біду, були зовсім байдужими бабусі — вона ставилася до них, мов до тягаря, і без утоми шпигала малечу з усякої нагоди та й без неї.

Однак, попри все це, бабці не вдалося своєю надмірною любов’ю зіпсувати Марка — він зростав чуйним, добрим і скромним хлопчиком. Йому було нестерпно гірко щодня бачити, як бабуся, яку він теж по-своєму любив, так несправедливо й жорстоко вчиняє з його молодшими братиком та сестричкою й тиранить батьків.

Щоби більше не бути причиною образ, які бабуся заподіювала молодшим онукам, Марко вирішив утекти до батька. Йому нелегко далося це рішення, адже через сором’язливість така далека подорож у незвідані землі лякала ще дитячу душу. Також тривожили юного Марка і наслідки вчинку — як сприйме це мама, котра й так важко пережила відхід батька із сім’ї. Проте Марко більше не міг терпіти знущань та сварок і таки зважився на втечу. І згодом стане зрозуміло, що недарма.

У перші дні після втечі хлопця від гніву проклятої баби нікому не було спокою — вона відправила за онуком погоню, мучила і челядь і дочку. Стара навіть писала особисто самому кошовому отаману, вимагаючи повернути їй онука. А в разі відмови погрожувала ватажку всілякими Божими карами, навіть тим, що подасть скаргу польному гетьманові[7], якщо отаман негайно після отримання цього листа не відправить Марка додому в супроводі солідного загону козаків для захисту слабкої та безпорадної дитини від небезпек, що можуть спіткати в дорозі. Прочитавши листа, кошовий викликав до себе Марка. Ні, він не збирався задовольняти вимогу літньої пані, оскільки кожна людина мала право вільно прийти на Січ і так само вільно покинути її, тож навіть він не мав права цьому перешкоджати. Утім, кошовий отаман сповнився цікавості й вирішив подивитися, що ж це за дитя таке, якщо за нього так переживають удома?

Оглянувши з ніг до голови високого підлітка міцної статури, кошовий зареготав до сліз, уявивши, як такого здорованя з пошаною везуть додому під охороною найкращих головорізів. Марко не міг зрозуміти, чим він викликав такий бурхливий сміх у кошового отамана, і страшенно зніяковів. Але потім гордість, посилена образою, узяла в ньому гору, і хлопець зухвало заявив:

— Чим же я такий смішний тобі, пане кошовий, що ти іржеш наді мною, мов кінь над вівсом?

Отаман аж очі витріщив на таку зухвалість. У його руках зосереджувалася вся влада над військом — військова, судова, адміністративна. Ніхто, жоден козак, не смів виявляти до нього неповагу. Кошовий насупився, але Марко й оком не повів. Придивившись до хлопця, отаман зрозумів, що своїм сміхом образив його до глибини душі. Тоді він просто простягнув йому бабусиного листа. Прочитавши, Марко сполум’янів до коренів волосся.

— Невже мені доведеться поїхати додому?! — запитав він, намагаючись голосом не видати свого хвилювання.

— А ти що, бажаєш залишитися? — усміхнувся отаман.

— Це моє єдине бажання.

— Ну якщо ти, синку[8], такий хоробрий до зухвалості навіть зі мною, то що ж ти витворятимеш із бусурманами, соколе? —