Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Чаша Омбре існує. Ба навіть більше, ніхто з теперішніх правителів не має таких чітких інструкцій, як маю я, аби знайти її!

— Інструкцій? Яких же інструкцій, мій пане?

— Чи задовольнить Вас, друже Леонардо, якщо я скажу, що у моїх руках опинилися записи особистого зброєносця Х’юго де Моле, якогось Георга де Гастона? Чи буде це для Вас гарним доказом того, що я не з’їхав з глузду і не втягую Вас у якусь дурню? Цей Георг де Гастон разом із племінником великого магістра покинув Францію і, опинившись у русинських землях, ніс службу у Кам’янецькому замку. По смерті свого командира він повернувся до Італії, де прийняв постриг і завершив життя ченцем у Римі.

— По смерті свого командира? — перепитав я. — Тобто Х’юго де Моле, племінник великого магістра, якщо, звісно, я правильно Вас зрозумів, помер на чужині?

— Так! І Чаша Омбре залишилася там, разом із ним, захована десь у склепіннях замку! Георг де Гастон дуже жваво описує все їхнє життя-буття і навіть зазначає, що поховав де Моле особисто, а на могильному камені власноруч вирізьбив півмісяць із профілем свого пана та сонце — герб тієї землі, де він навіки спочив.

— Припустімо, все так, як Ви говорите... — почав було я.

— А не треба припускати. У русинських землях я маю вірну людину, і Ви, друже мій, добре знайомі з цим паном. Роджіо Аліканте! Нещодавно він прислав мені звістку, що йому вдалося знайти місце захоронення Х’юго де Моле, — промовив Чезаре Борджіа.

— Ого... — тільки і спромігся вимовити я. Авантюра, котру мені пропонував Валентино, набувала цілком реалістичних обрисів. — Але хіба Ваша світлість не знає, що як гонфалоньєр папи Ви не можете покинути Рим, а тим більше Італію без відома делла Ровере? — поцікавився я.

— Знаю, тому матимемо з делла Ровере ідеальне прикриття, — не криючись, продовжував герцог Валентино.

— Ви з делла Ровере? — перепитав я, не приховуючи подиву.

— Так, я з делла Ровере, — безапеляційно відказав Чезаре. — А що робити? Краще, аби він думав, що я повністю у його владі, ніж я програю цю гру, навіть не розпочавши. Тому я розповів йому про Чашу Омбре, і тепер Юлій чекатиме, що я знайду і привезу її просто у Ватикан. Отже, слухайте, друже Леонардо, — сказав він. — Офіційна причина нашої подорожі буде наступною: папа Юлій нещодавно призначив на ремонт того самого замку данину Святого Петра, а я відвезу його пожертву особисто і переконаюся, що усе йде як слід.

— Але хіба це серйозна підстава для того, щоб самому гонфалоньєру папської армії вирушати Бог зна куди лише для того, аби відвезти кошти на ремонт замку, котрі й так збираються на місцях? — подивувався я нерозважливості герцога у такому простому питанні.

— Так, не підстава... Але делла Ровере так жадає моєї смерті, що погодився навіть на мою відсутність. Адже шлях не близький, а за час моєї відсутності йому ніхто не перешкоджатиме змішувати ім’я Борджіа з багном. Він ніколи не грав чесно, тож обов’язково приставить до мене своїх людей, аби на зворотному шляху за можливості вбити.

Я вже нічого не розумів. Те, що розповідав мені герцог Валентино, видавалося маячнею, але ніяк не гарним планом досвідченого стратега, яким я знав Чезаре Борджіа.

— Друже Леонардо! — герцог дружньо поплескав мене по плечу. — Ця Чаша Омбре вартує всіх скарбів Риму і варта того, аби через неї ризикнути життям. Скажу Вам більше: аби приспати пильність делла Ровере, я навіть погодився на умову папи відмовитися на час подорожі від послуг мого вірного Міколетто, залишивши його під охороною у замку Святого Ангела. Навіть моя мати перебуватиме під пильним наглядом людей папи Юлія, не кажучи вже про кількох представників родини. Делла Ровере має повірити у моє цілковите смирення перед ним. А чому б і ні... З його точки зору, я втратив усе. Ну, майже все. Смиренний герцог Валентино у повному розпорядженні святого престолу! Чи ж не цього він бажав понад усе?

Я дозволив собі засумніватися вголос.

— Заповітна мрія папи делла Ровере, перепрошую пана, — Ваша смерть, а не смирення! І це Вам добре відомо! Але хто ж Вас захищатиме в дорозі, Ваша світлосте? — мало не в розпачі запитав я, усвідомлюючи, що моє честолюбство таки втрапило у розставлену Борджіа пастку. Без військових талантів Міколетто... тобто сеньйора Кореллі, ми будемо наче зовсім голі.

— Ви, мій друже. Ви захищатимете мене, як і раніше, — проказав у відповідь герцог Валентино. — Покладаюся на Ваш розум, талант та уміння.

«Ви мене переоцінюєте, Ваша світлосте», — хотілося заперечити мені, бо писати картини чи сидіти над кресленнями фортифікаційних споруд — це не те саме, що їхати у невідомість в пошуках міфічного артефакту. Нехай і з самим Чезаре Борджіа.

— Майте на увазі, пане, якщо ми не повернемося назад до Італії живими, світ втратить генія! — зітхнувши, проказав я.

— Двох геніїв, — додав Чезаре Борджіа, ледве стримуючи сміх. — Ви забули про себе, мій добрий друже Леонардо. Але не хвилюйтеся, Макіавеллі щось накрапає про нас на згадку для нащадків. Про нас із Вами... і про Ваш винахід.

Недобре передчуття стиснуло мені груди.

— Про мій винахід?

— Не будьте наївні! — майже сердито вигукнув герцог Валентино. — Чи Ви вважаєте, що я настільки дурний, аби витрачати майже рік на подорож туди й назад до кордонів Польського королівства, коли є бодай