Читати книгу - "Дарксіті"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 63
Перейти на сторінку:
він вимолив свій Оскар, я його мордяку впізнаю під якою завгодно бородою! Ну, я виду не подав. Бачу, людина шифрується як може: зиркає по боках, ніс чухає. Я йому хавку віддав. Він: дякую. А я такий: «Будь ласка, і успіху у наступному фільмі зі Скорсезе». Він завмер на мить, а потім такий: «Це не я». І давай втікати!

Я засміявся, і з рота посипалась картопля фрі.

— Це не я, чуєш, каже мені Лео! — Боб реготав від душі.

Він розказав ще кілька жартів, жменю пліток про зірок, поки я доїдав. Потім я розплатився, залишивши, як завжди, щедрі чайові.

— Дякую Пол! Завжди дивуюсь, чому ти їдеш аж із іншого кінця міста до мене.

— Воно того вартує, Боб.

Я тисну йому руку і сідаю у автомобіль. Весь цей час я хотів сказати йому ту фразу. Слова, котрі Ліла наостанок залишила у моїй голові. «Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти». Як вирок. Я знав, що Боб спростує таке ствердження. Я хотів цього всією душею. А, можливо, не хотів. Адже не сказав, правда? Я поніс цей тягар далі вулицями міста. Коридорами своєї свідомості.

350 тисяч ліхтарів освічували мені дорогу, поки я раптом побачив її. Людину, котра змінила моє життя. Не знаю чому, але мої руки самі скерували авто до узбіччя. Я спинився біля тротуару. Звична дія. Я роблю таке щодня сотні разів. І людина сіла на заднє сидіння. Звична дія — вони роблять таке щодня сотні разів у моєму авто.

Але після цього пасажир сказав несподівану фразу:

— Де бордель, знаєш? Я запізнююсь на роботу.

Очі жінки дивились просто всередину мого нутра.

Від Кален

Ніколи у житті я не відчувала, що мене люблять. Ніколи. Я не знаю із чим це порівняти. Вас, мабуть, любили? Так? Вас же любить хоч одна людина у вашому житті? Довго? Беззастережно? Безпретензійно? Сподіваюсь. Я хотіла би це відчути. Тому що те, що відчуваю я, схоже на постійний протяг всередині. Немов, хтось забув зачинити двері моєї душі. «Вху-у-у!» — дує холодом.

— Ти не хочеш завести собі кота?

— Ти що? Бідна тварина…

— Чому?

— Вона буде не щаслива зі мною.

Це Тіна — моя сусідка — намагається покращити моє життя. Вона — хороша дівчина і ще зовсім юна. Тіна і не підозрює скільки пітьми таїться у серці цього світу. Пітьма приховується навіть за променями світла. Хтозна, може темрява і є світло, що так майстерно обдурила наші очі. Зрештою, обманути людські органи відчуттів — це раз плюнути, хіба ні?

Вху-у-у! — так приходить Тіна. Вона перелазить через балкон і заходить у вікно, впускаючи протяг із холодного міста. Дивно, але інколи хороші люди приходять у твоє життя із, на перший погляд, поганими речами. Коли дівчина вселилась у сусідню квартиру, її попереднього мешканця — жорстокого убили.

Приїжджали поліцаї. Всіх тут допитували і, звісно, мою оселю перевернули догори дригом кілька разів. Слідчий домагався мене, а потім вимагав взятку. Я вкотре пройшла через пекло існування у тісному соціумі міста. А потім з’явилось це біляве простодушне дівчисько із дрібненькими білими зубами.

— Привіт! Мене звати Тіна! Я тепер ваша сусідка!

Якби у неї був хвіст, вона би помахала ним щосили. Тіна простягнула мені тортик і гордо промовила:

— Я сама його спекла.

Дурепа! Ти ж просишся під зґвалтування!

Але я впустила її. Як всі ми впускаємо промені сонячного світла у кімнату, сподіваючись, що це не замаскована темрява. Я впустила її і провела чи не найкращі години свого життя за останні роки проституції у цьому місті.

— Ти звідки? Чим займаєшся?

Спочатку я приховувала усе. Навіть вигадала багато. Хороша сім’я, збираємось на свята, старший брат, прекрасні племінники і декілька непоганих любовних історій…

Але потім, коли ми одного разу дістались до пляшки хорошого вина, збереженого мною на особливий випадок, я розповіла їй усе. Важко говорити, коли твої слова не просякнуті власними переживаннями, але, чорт забирай, як легко вони ллються із тебе, коли ти зазнав все це на власній шкірі.

Спочатку Тіна шоковано витріщалась, не в змозі закрити рота. А потім, не промовивши ні слова, обняла. Вона обняла мене на диво міцно, як для її маленької статури. І я заплакала. Тихо, беззвучно. Здається, за своє життя я плакала лише кілька разів та й то — на самоті.

Тіна так і не сказала нічого. Ми ще помовчали якийсь час, а потім вона перевела розмову у інше русло. Вона поступила так, як не вчинив би, мабуть, жоден мудрець світу — не сказала нічого, адже не знала таких слів, щоб зарадити. Адже не було таких слів у принципі. Вона просто дала мені змогу… «пролитись». Не знаю, як це краще сказати, бо я ж так і

1 ... 3 4 5 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарксіті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дарксіті"