Читати книгу - "Блукаюча у часі"

знаєш?

— Встигли познайомитися. Він запросив нас в бар.

— Нас?

— Так він сказав, щоб я приходила з Монікою. Ти ж Моніка?

— Дивно.

— Що дивного?

— Навесні він проходив підготовчі курси на базі нашого університету. Так ми й познайомилися, однак так і не знайшли спільної мови. Він ворожбо до мене поставився. Ніколи не упускав нагоди, сказати якусь гидоту в мою адресу.

— Так? Оце дивно, на місті кожного хлопця я б не впустила випадку позалицятися до такої дівчини. — Я бачила, що Моніці був приємний мій комплімент, і була впевнена, що вона не страждає на недолік уваги з боку хлопців. — Твоя загадкова усмішка змушує мене замислитися… — Але вона проігнорувала мій натяк.

— Ти хочеш, щоб я пішла?

— Як хочеш, — я хотіла щоб вона пішла. Так, я хотіла ближче з нею познайомитися і впевнитися, що Марк або байдужий до неї, або ж навпаки.

— Пішли, нам теж треба спілкуватися.

— А чому ти так рано приїхала? Ще два тижні до навчання, зазвичай всі з’їжджаються за 2–3 дні.

— Моєму дядькові кортіло позбавитися мене. Чекай, що значить зазвичай? Ти на якому курсі?

— Ще на першому.

— Як це?

— Мене залишили на другий рік.

— Та ну….

— Чесно, мати залишилася невдоволеною моєю успішністю. Я примудрилася завалити всі іспити.

— Як так?

— Так, — вона підморгнула мені, - знаєш, Наталя, перший курс, багато випивки та цигарок, смугастих хлопців.

— Біда… — Ми зареготали. Звісно ж, всі першокурсники майже однакові.

— Крім того, моя мати займає пост директорки вже 29 років і ми весь цей час живемо на території університету. До школи я не ходила, отримала домашню освіту. Цей університет мій дім. Я майже нікуди не виїжджала за межі цього острова.

— Як це може бути? — Моніка не відповіла, замість цього різко змінила тему: — До речі, в нас дуже чудовий вчитель культури.

— Дуже цінна інформація. Жінка?

— Вдівець. Жінка померла 5 років назад.

— Гм, невтішний вдвець…

— Він небайдужий до першокурсниць. — Так, Моніка подобається мені, може ми навіть і подружимося.

ІІ
Жінка з довгим вогняним волоссям

До зустрічі з Марком залишилося півгодини тому Моніка запропонувала трохи пройтися. Вже настали сутінки, проте вони ще більше підкреслювали містичність цього місця. В мене справді перехопило подих. Замок і прилеглі до нього будинки розсипалися по острову на п’ятьох ярусах. Його називали ще пірамідою в морі. На верхівці скали, на висоті майже вісімдесяти метрів, підносяться стіни древнього абатства. Зараз там головний корпус університету. На шпилі цього замку головує золота фігура архангела. В руках він тримає загострений меч, спрямований в небо.

Кожний ярус має своє призначення. Перші два, самі великі, належать жителям цього острова. Там розташована церква, маленькі, майже іграшкові житлові будинки, лікарня і сила — силенна сувенірних крамниць, готелів. Є школа і дитячий садочок. Оскільки острів вважається національною та історичною пам’яткою і завдяки своєму незвичайному розташуванню, щорічно приймає багацько туристів.

Верхні три яруси територія університету.

Третій ярус вміщує безліч навчальних корпусів, лабораторій, велика бібліотека та декілька крамниць й кафе.

На четвертому ярусі розташовані гуртожитки посеред паркової зони. Унікальної, до речі. Є штучне озеро біля невеликого кінотеатру.

І, нарешті, найголовніший ярус, улюблениць студентів і туристів — старий замок монастиря. В його будівлі розташовувався головний корпус з лекційними аудиторіями та деканат. Все колишнє абатство — це середньовічний укріплений замок. Він мав стиль готичної архітектури, яку відрізняє суворість і простота в деталях. Фасад головного корпусу складається зі ступінчастих витончених аркад й увінчаний ажурним гострим шпилем. Вежі, що розташовувалися з чотирьох сторін будівлі й ніби підтримували її, мали похилі дахи. Доповнювали їх тристулкові вікна, які прикрашали кам’яні сплетіння у вигляді конюшини. Міські ж будівлі, хоча і зберегли готичний настрій в архітектурі, з часом придбали помітні риси неокласичної архітектури: мансардні дахи, псевдовенеціанські вікна, декоративні карнизи.

Я дивилася на шпиль цієї будівлі. Помаранчевий захід відблискував останній подих золотої фігури архангела. Майже миттєво загорілося мізерне освітлення і янгол щезнув. Чомусь стало моторошно. Ніби він більше не захищав це місце. Тепер панувала її Величність Пітьма.

— Захоплює, правда? — Моніка взяла мене під руку. Ми спускалися до третього ярусу в кафе «ГамаюН».

— Так.

— Ти знаєш, що раніше тут був монастир, але у 1790 році він був закритий?

— Щось чула.

— А потім на острові, в будівлі абатства, відкрили в’язницю. Тут ув’язнювали самих небезпечних злочинців.

— Монастир, в’язниця … Різниця то в чому? — Ми вже йшли парком серед магазинів і навчальних корпусів. Все було зачинено. Тихо десь співав птах.

— Наталя, а ти знаєш, через що закрили монастир?

— Ти зараз розкажеш якусь моторошну історію? Вдало обрала час. — Моніка засміялася. Сміх, як плеяда дзвіночків на Різдво, майнуло в голові. — Розкажи краще про те, як тут все влаштоване.

— Університет має дуже строгі правила щодо поведінки, навчання і всього іншого. Великі вимоги висуваються до знань, тому більшу частину часу всі проводять на заняттях і в бібліотеці. Бібліотека — це гордість закладу, найкраща в Європі! Також тут є декілька кафе і гордість студентства — бар «ГамаюН», до якого ми й прямуємо. На вихідних там є навіть дискотека. А так у будні, там виступають міські гурти. Можна пограти в більярд, настільний теніс, футбол, хокей і випити пиво. Але якщо бармен добрий, то і чогось міцніше, але у вихідні. Ніякого алкоголю на протязі тижня!

— Прикро. А освітлення тут бідненьке якесь.

— Це зараз. Десь через тиждень, вночі бути як вдень, не все ще запустили у роботу. Так що намагайся сама не ходити.

— Не буду, якось моторошно.