Читати книгу - "Моно-но аваре"

зітхнув і посміхнувся. Він подивився на сонце, що хилилося до горизонту і знову прочитав:

Безмежна краса у світлі, що гасне

Хоч і близький кінець дня

Я повторив слова про себе. Щось у них зворушило мене. Я спробував передати це відчуття словами:

– Неначе ласкаве кошеня лизнуло серце.

Замість того, щоб розсміятися, тато серйозно кивнув.

– Це вірш Лі Шан’їна, класичного поета часів династії Тан. Хоч він і був китайцем, але переживання його дуже схожі на японські.

Ми пішли далі. Я зупинився коло жовтої квітки кульбаби. Вона якось по-особливому схилилась набік, і здалася мені надзвичайно гарною. Я знову відчув лоскіт від язика кошеняти на серці.

– Квітка… – я вагався. Ніяк не міг підібрати потрібні слова.

Тато мовив:

Зів’яла квітка

Жовта, як місяця лик

Така тендітна

Я кивнув. Образ відразу здавався водночас таким же невловимим і вічним, яким у дитинстві поставав для мене сам час. Мені від цього було одночасно сумно й радісно.

– Усе минає, Хірото, – сказав тато. – Це відчуття у твоєму серці: воно зветься «моно-но аваре». Це відчуття минущості усього на світі. Сонце, кульбаба, цикади, Молот, усі люди – всі ми підкоряємося рівнянням Джеймса Максвелла, всі ми лиш нетривкі істоти, яким судилося врешті відійти в небуття – кому за секунду, а кому за еон.

Я оглядав чисті вулиці у вечірньому присмерку, траву, неквапливих людей і знав, що всьому було своє місце; все було добре. Ми з татом продовжили прогулянку, і наші тіні торкались одна одної.

Я не боявся, хоч Молот висів прямо над нами.

***

До моїх робочих обов’язків входить стежити за вогниками на панелі індикаторів, що стоїть переді мною. Вона трохи схожа на гігантську дошку для го.

Здебільшого це дуже нудно. Вогники, що вказують напругу на різних ділянках сонячного вітрила, повторюють одну схему кожні кілька хвилин, показуючи, як рівномірно випинається вітрило під згасаючими променями далекого Сонця. Я знаю цю зациклену схему вогників так само, як дихання сплячої Мінді.

Наша швидкість вже сягнула суттєвої частки швидкості світла. Минуть роки, і ми розженемося достатньо, щоб узяти курс на 61 Діви з її незайманими планетами і залишити позаду сонце, яке дало нам життя, мов забутий спогад.

Але сьогодні схема вогників не в порядку. Один з індикаторів у південно-західному куті миготить на долю секунди частіше.

– Навігація, – кажу я в мікрофон, – це пункт нагляду за вітрилом Альфа. Ви можете підтвердити, що ми на курсі?

За хвилину я чую в навушнику трохи здивований голос Мінді.

– Я не помітила, але ми трохи відхилились від курсу. Що трапилось?

– Я ще не знаю напевне. – І я дивлюсь на панель, на один впертий вогник, що вибивається зі схеми й порушує гармонію.

***

Ми з мамою поїхали до Фукуоки без тата.

– Треба скупитися до Різдва, – сказала вона. – Ми хочемо влаштувати тобі несподіванку. – Тато всміхнувся і тільки головою похитав.

Ми йшли людними вулицями. Оскільки це Різдво могло стати останнім, в місті панувало незвичне навіть для цієї пори пожвавлення.

В метро я зазирнув у газету, яку тримав якийсь чоловік.  «США б’ють у відповідь!» – таким був заголовок. На фотографії американський президент переможно всміхався. Нижче подавалася серія інших фото, декотрі з яких я вже бачив: перший прототип американського корабля порятунку, що вибухнув на стартовому випробуванні кілька років тому; лідер якоїсь негідної нації, який по телевізору взяв на себе відповідальність за це; американські солдати, які увійшли до ворожої столиці.

Трохи нижче згину була менша стаття: «Американські вчені сумніваються в неминучості Судного дня». Тато якось казав, що дехто радше віритиме, що загроза катастрофи примарна, аніж змириться з тим, що нічого не вдієш.

Я дуже хотів вибрати щось татові. Але замість того, щоб піти в район магазинів електроніки, де, як я думав, мама хотіла знайти йому подарунок, ми поїхали до іншої частини міста, де я ніколи не був. Вона витягла телефон і коротко поговорила з кимось англійською. Я здивовано на неї дивився.

Потім ми стояли перед будівлею, над якою вився великий американський прапор. Ми зайшли всередину, і нас посадили в якомусь кабінеті. Увійшов американець. Його обличчя було сумне, але він з усіх сил намагався це приховати.

– Рін, – чоловік назвав маму по імені і зупинився. Я відчув, що за чим одним складом ховалися жаль, прагнення і заплутана історію.

– Це доктор Гамільтон, – сказала мені мама. Я кивнув і простяг йому руку для потиску. Я бачив по телевізору, що американці так роблять.

Доктор Гамільтон і мама трохи поговорили. Вона почала плакати і доктор Гамільтон ніяково стояв, неначе хотів її обійняти, але не смів.

– Ти залишишся з доктором Гамільтоном, – сказала мені мама.

– Що?

Вона поклала руки мені на плечі, нахилилась і зазирнула в очі.

– У американців на орбіті є корабель, про який ніхто не знає. Єдиний, що вони спромоглися запустити перед тим, як вступити у війну. Його розробив доктор Гамільтон. Він мій… давній друг і він може взяти з собою одну людину. Це твій єдиний шанс.

– Я не полечу.

Нарешті, мама відчинила двері, збираючись іти. Доктор Гамільтон міцно тримав мене, а я бився й кричав.

Ми з подивом побачили, що у дверях стоїть батько.

Мама заридала.

Тато обійняв її. Я ніколи раніше не бачив, щоб він це робив. Це