Читати книгу - "Моно-но аваре"

здавалося американським жестом.

– Вибач, – казала мама. – Вибач, – повторювала вона і плакала.

– Усе гаразд, – відповідав тато. – Я розумію.

Доктор Гамільтон відпустив мене, я підбіг до батьків і міцно їх обійняв.

Мама подивилась на тата, і цей погляд сказав усе і нічого.

Татове обличчя стало м’яким, як у воскової фігури, що раптом ожила. Він зітхнув і подивився на мене.

– Ти ж не боїшся, правда? – спитав він.

Я похитав головою.

– Тоді ти можеш летіти, – сказав він і подивився доктору Гамільтону в очі. – Дякую, що турбуєшся про мого сина.

Мама і я дивилися на нього з подивом.

Холодний вітер

Ген далеко розносить

Сім’я кульбаби

Я кивнув, удавши, що розумію.

Тато обійняв мене, швидко, рвучко.

– Пам’ятай, що ти японець.

І вони пішли.

***

– Вітрило пробилося, – каже доктор Гамільтон.

У маленькій кімнатці сидить тільки старше командування, – а ще ми з Мінді, бо ми вже знаємо. Немає чого поширювати паніку серед людей.

– Через цей розрив корабель повертає вбік, відхиляючись від курсу. Якщо діру не залатати, вона збільшиться, вітрило зруйнується і «Надія» дрейфуватиме в космосі.

– Чи можна його полагодити? – питає Капітан.

Доктор Гамільтон, що був мені як батько, хитає сивою головою. Ніколи не бачив його таким пригніченим.

– Розрив за сотні кілометрів від центру вітрила. Потрібно багато днів, щоб хтось міг туди дістатися, бо над поверхнею вітрила рухатися швидко не можна – занадто великий ризик спричинити ще один розрив. А за той час, поки хтось туди добереться, розрив збільшиться настільки, що залатати його буде неможливо.

Отаке. Усе минає.

Я закриваю очі й уявляю вітрило. Плівка така тонка, що розірветься від необережного доторку. Але мембрану підтримує складна система згинів і підкосів, які надають вітрилу жорсткості й натягу. В дитинстві я бачив, як вони розгортаються у космосі, наче фігурки оригамі в руках матері.

Я уявляю, як то чіпляю трос до мережива підкосів, то від’єдную його і мчу над поверхнею вітрила, мов бабка, що ковзає поверхнею ставка.

– Мені на це треба сімдесят дві години, – кажу я. Усі повертаються і дивляться на мене. Я пояснюю свою думку. – Я добре знаю візерунок згинів, бо я здалеку наглядав за вітрилом більшу частину свого життя. Я знайду найкоротший шлях.

Доктор Гамільтон має сумніви.

– Ці підкоси не були розраховані на такі маневри. Я ніколи не передбачав такого розвитку подій.

– Тоді ми зімпровізуємо, – каже Мінді. – Ми американці, чорт забирай. Ми просто так не здаємося.

Доктор Гамільтон підводить погляд.

– Дякую, Мінді.

Ми плануємо, сперечаємось, кричимо один на одного і працюємо всю ніч.

***

Підйом тросом від житлового модуля до сонячного вітрила довгий і напружений. Я витрачаю на нього майже дванадцять годин.

Дозвольте, я покажу вам, на що я схожий, за допомогою другого із символів, що складають моє ім’я:

Він означає «літати високо». Бачите корінь слова зліва? Це я, прив’язаний до тросу, а з мого шолома стирчить пара антен. У мене на спині крила – чи, в цьому випадку, невеликі ракети й додаткові баки з паливом, що безперестанку штовхають мене вгору, до великого дзеркального купола, що закриває усе небо – до павутинчастого люстра сонячного вітрила.

Мінді щебече зі мною по радіо. Ми розповідаємо одне одному жарти, ділимося секретами, обговорюємо те, що хочемо робити в майбутньому. Коли у нас закінчуються теми, вона мені співає. Усе це для того, щоб я не заснув.

– Wareware ha, hoshi no aida ni kyaku ni kite.

***

Але насправді підйом – це найлегша частина. Шлях над мережею підкосів вітрила до місця розриву набагато складніший.

Я вийшов з корабля тридцять шість годин тому. Голос Мінді слабкий, стомлений. Вона позіхає.

– Поспи, крихітко, – шепочу я в мікрофон. Я так втомився, що хочу заплющити очі бодай на мить.

Літнім вечором я йду дорогою поряд із батьком.

– Ми живемо в країні вулканів і землетрусів, тайфунів і цунамі, Хірото. Наше існування завжди було непевним, тут, на вузькій смужці землі на поверхні планети, між вогнем у її надрах і морозним вакуумом вгорі.

Я знову в скафандрі, один. На мить я втрачаю зосередженість і вдаряюсь ранцем об підпору вітрила, ледь не відбивши один з баків. Я вчасно підхоплюю його. З мого спорядження прибрали кожний зайвий грам, щоб я міг рухатися швидко, тож запасу на випадок помилки немає. Я не можу дозволити собі щось губити.

Я намагаюся струсити сон і продовжувати рухатись.

– І все ж розуміння близькості смерті, краси кожної миті – це те, що допомагає нам витримувати все. Моно-но аваре, сину – це розуміння всесвіту. Це душа нашого народу. Це дозволило нам пережити Хіросіму, пережити окупацію, пережити злидні і загрозу знищення, не падаючи духом.

– Хірото, прокинься! –  У голосі Мінді прохання і відчай. Я ривком прокидаюсь. Скільки часу я вже не сплю? Два дні, три, чотири?

Останні п’ятдесят чи скільки кілометрів шляху я маю відпустити підкоси, покластися тільки на ракети і летіти неприв’язаним, мчати над поверхнею вітрила, коли усе навколо мене рухається, силкуючись наздогнати світло. Від самої цієї думки я відчуваю запаморочення.