для нас. До спалень вів довгий коридор, у якому ми ставили рекорди з бігу, в цьому можна було пересвідчитися за допомогою хронометра. Мій батько завжди вигравав, а Мадемуазель Надмірність — програвала; змагання — то було не її, вона все одно боялася оплесків. В моїй спальні стояло три ліжка — маленьке, середнє та велике, бо я вирішив зберегти свої старі ліжка, адже, лежачи на них, я прожив чимало добрих миттєвостей. Так у мене був вибір, де спати, хоча батькові цей мій вибір більше нагадував безлад. На стіні висів постер Клода Франсуа в якомусь страхітливому костюмі, тато перетворив фото на мішень для дротиків, бо вважав, що співакові ведмідь на вухо наступив, і тому спасибі Франсенерго, яке поклало цьому край[1], — от тільки сам я не розумів, що тут до чого. Іноді, маю визнати, його було важко зрозуміти. Всю підлогу кухні займали горщики з рослинами, з них мали готувати їжу, але мама весь час забувала їх поливати, тому в нас було багато сіна. В ті дні, коли вона не забувала ті рослини поливати, то навпаки — заливала їх водою. Горщики перетворювалися на друшляки, а кухня протягом кількох годин більше нагадувала ковзанку. Клятий безлад тривав, поки земля віддавала зайву воду. Мадемуазель Надмірність дуже любила, коли затоплювало кухню, тому що це нагадувало їй про минуле життя, — так вважала мама, бо птаха задоволено тріпала крилами та надимала шию. Зі стелі посеред сковорідок і каструль звисала висохла свиняча нога — на вигляд вона була жахлива, але дуже добре смакувала. Поки я був у школі, мама ставила на стіл різні смаколики, що їх на наше замовлення приносили з кулінарії, наших гостей це дуже захоплювало. Оскільки холодильник для цілої родини був замалим, то стояв він весь час порожнім. Мама запрошувала цілий натовп людей поїсти о будь-якій порі: друзів, деяких сусідів (принаймні тих, які не боялися шуму), колишніх колег батька, консьєржку, її чоловіка, поштаря (якщо він опинявся в правильний час у правильному місці), бакалійника родом з далекого Магрибу, якщо він саме був внизу в своїй крамничці, а якось навіть запросила старого чоловіка в лахмітті, що дуже погано пахнув, але вигляд мав досить задоволений. Мама не дуже дружила з годинниками, тому іноді я, повернувшись зі школи на полудник, отримував смажену ніжку замість чогось солоденького, а ще іноді доводилося чекати середини ночі, аби почати вечерю. Тож ми терпляче чекали, танцювали та поглинали оливки, подані до аперитиву. Траплялося, що ми танцювали так довго, що сідали вечеряти тільки пізно вночі, через це мама починала плакати, аби показати, як їй прикро, вона цьомала мене та міцно обіймала, її обличчя було мокрим і пахло коктейлем, який вона пила. Моя матір була саме такою, і це було добре. Гості голосно та багато сміялися, а іноді бувало, що вони аж надто втомлювалися від сміху, тому проводили ніч у одному з моїх ліжок. Вранці їх будили крики Мадемуазель Надмірності, що не дуже прихильно ставилася до бажання поспати довше. Коли в нас бували гості, я завжди лягав у своє найбільше ліжко, тому вранці бачив, як вони лежать у моєму дитячому ліжечку, зігнуті, неначе акордеон — це було дуже смішно.
Три вечори на тиждень до нас приходив один гість. Сенатор полишав свої території в центрі Франції та вирушав до свого палацу. Батько ніжно називав його «Непотріб». Я так ніколи й не дізнався, як вони зустріли один одного, за кожним коктейлем виникали нові та нові версії, в кожному разі, обоє просто дико розважалися разом. Непотріб носив стрижку каре. Це не було каре, яке носять дівчата, це було каре навпаки, догори дриґом — воно стирчало прямими кутами вгору, бо волосся було коротким і жорстким, як щітка; тобто це була не стрижка каре, а каре — квадрат — що височів над червоною кулею обличчя, розділеною надвоє красивими вусами, тонкими сталевими окулярами, що трималися на смішних вухах, які формою більше нагадували хвости креветок. Він пояснив, що це сталося через гру в регбі, бо «креветками» кличуть його улюблений клуб, але я це пояснення не дуже зрозумів, тому виголосив, що «gym tonic» точно має бути безпечнішим спортом, принаймні для вух. Але і колір, і вигляд розчавленого хряща справді нагадували креветку, що ж, тим гірше для нього. Коли він сміявся, його тіло уривчасто здригалося, а оскільки він весь час сміявся, його плечі ніби весь час тремтіли. Він говорив голосно та гарчав, ніби старий транзистор. Зі собою носив велетенську сигару, але ніколи її не підкурював. Він тримав її в пальцях або в роті, коли приходив, і ховав у спеціальний тубус, коли йшов. Щойно він підходив до дверей, починав кричати:
— Кайпіровська, Кайпіровська![2]
Я довго думав, що це якась його російська подружка, яку він кличе, а вона не приходить, і тому мій батько подає йому холодний коктейль із льодом і м’ятою, тож сенатор таки бодай трохи задоволений. Моя матір любила Непотреба, бо він був смішний, сипав компліментами та допоміг нам заробити дуже багато грошей, а я любив його з тих самих причин — ні більше, ні менше. Під час нічних танців він намагався цілувати всіх материних подружок. Батько казав, що той кидається на всі найменші нагоди. Іноді це спрацьовувало, тож він ішов продовжувати стрибки вже в спальні. За декілька хвилин він виходив щасливим і ще червонішим, знову вигукуючи ім’я своєї подружки з Росії, мабуть, відчував, що щось сталося:
— Кайпіровська! Кайпіровська! — радісно кричав він, одягаючи на вуха-креветки дужки окулярів.
Вдень він ходив працювати до Люксембурзького палацу, який чомусь був розташований
