Читати книгу - "Червоно-чорне"

Останні гроші молодого бойовика УВО пішли на українські організації, а фото, розмножене в тисячних примірниках, поширювалось серед молоді. І не один юнак потрапив у тюрму за зберігання пам’яті про двох страчених націоналістів.

Ім’я Ольги Басараб стало відомим широкому загалу в один день і в дуже трагічний спосіб — її тіло, після довгих катувань, було знайдено повішеним в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року у камері львівської в’язниці Бригідки.

Ольга Басараб походила із відомого священичого роду Левицьких. Її біографія була нетиповою не лише для українки, але й для європейської жінки того часу — Ольга змалку навчалась в дівочій школі у Німеччині, ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі та курсах Віденської торгової академії. Професійна біографія Ольги вміщує працю в українському банку «Дністер», «Земельному Гіпотечому банку», а в час І Світової війни — у віденському Українському жіночому комітеті допомоги пораненим українським жовнірам австрійської армії, Українській Лізі Миру й Свободи та Українській секції Міжнародного Червоного Хреста.

З 1918 року Ольга Басараб (одружена з відомим молодим громадським діячем Дмитром Басарабом, який загинув у перші дні війни) працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, бухгалтером посольства УНР у Відні, а після закінчення війни — зв’язковою Начального Коменданта УВО Євгена Коновальця.

Трагедія трапилася 9 лютого 1924 року, коли поліція випадково здійснила обшук в кімнаті, де зі своєю подругою мешкала Басараб. Обшук здійснювався у подруги Ольги, але серед речей дівчат було виявлено пакет із розвідувальними матеріалами. Ольга Басараб була розвідницею Української Військової Організації.

В той час у Бригідках ще служили поліцейські української національності завдяки яким стало відомо, що один із найжорстокіших комісарів, Міхал Кайдан, який вів слідство, після допиту, в ніч на 13 лютого ще сказав Ользі: «Пані не хотіла нічого сказати нині, але завтра будемо краще паню допитувати, і пані з певністю все розкаже».

Наступного ранку, коли в’язничний сторож відкрив двері до камери Ольги Басараб, то її тіло висіло на тюремних ґратах.

В цій ситуації доволі дивно повелася поліція — родину не лише не повідомили про трагічну подію, але й впродовж кількох днів на ім’я покійної приймали передачі, а пізніше, тіло Ольги, під фіктивним прізвищем Юлії Баравської, як бездомну, було передано спочатку для студентських дослідів, а згодом таємно поховано. Такі дії поліції викликали надзвичайне обурення українскої громадськості й на дев’ятий день після трагедії поліція таки озвучила свою версію смерті української розвідниці.

Офіційне повідомлення про самогубство було одразу ж опротестоване громадськістю — в’язничні ґрати знаходилися надто високо, щоб Ольга Басараб самостійно змогла прив’язати зашморг, до того ж, під час медичного обстеження було виявлено сліди тортур. Щоправда професор Сєрацький, який разом із студентами проводив дослідження над тілом «бездомної Баравської», спростував це.

26 лютого було проведено ексгумацію тіла та повторне дослідження і перепоховання за участю кількох тисяч українців. Втім це не дало відповіді на питання про причину смерті Ольги Басараб. Поліція залишилася на своїй версії, а українська громадськість й надалі була переконаною, що Ольга померла після тортур, а повішення уже було інсценізоване поліцією.

Ольга Басараб — член головної управи і касир «Союзу Українок», член ряду громадських організацій, стала символом незламної боротьби за Українську Державу. Її могила на Янівському цвинтарі, впродовж багатьох років була місцем паломництва тисяч українців, а її життєва постава — прикладом для наслідування нових поколінь революціонерів.

За переказами, заарештований та ув’язнений пізніше у справі «басарабівців» Андрій Мельник на стіні тюремної камери побачив слова, написані кров’ю: «Умираю замучена. Помстіть. Ольга Басараб».

Розвідувальний відділ УВО, а пізніше ОУН й надалі складатиметься із дівчат з відомих родин. У справах УВО проявлять себе доньки отця-доктора Миколи Конрада та історика-професора Мирона Кордуби. А в 1930-х роках у розвідці ОУН з’являться: Катерина Зарицька — донька професора математики Мирона Зарицького, Віра Свєнціцька — донька директора національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького, Дарка Федак — донька адвоката, директора страхового товариства «Дністер» та цілого ряду українських установ — Степана Федака. Важко знайти відому українську родину у Галичині, де б діти не мали стосунку до підпільного революційного руху.

За майже два десятиліття, впродовж яких Польща володіла Галичиною, найвищі польські урядовці лише двічі відвідували Львів. Вперше — у вересні 1921 року, коли в столиці Галичини побував перший керівник польської держави маршал Йозеф Пілсудський. Тоді УВО зустріло його пострілом Степана Федака. Через три роки — 5 вересня 1924 року Львів відвідав Президент Польщі Станіслав Войцеховський. Бомба, яку кинув у карету президента український бойовик на п’ятнадцять років, до падіння польської держави, знеохотила урядовців відвідувати Львів.

Приїзд Войцеховського відбувався з нагоди відкриття «Східних Торгів» — великої події в економічному житті, що мала спонукати до тісних торговельних стосунків Польщі та її південно-східних сусідів. Перед тим відбулася важлива міжнародна подія — 15 березня 1923 року Радою Амбасадорів у Парижі було визнано територію Галичини за Польщею. Юридично це поставило крапку на надіях українців на свою державність. Проте, приїзд Президента неабияк «підбадьорив» членів УВО, які одразу вирішили в притаманний для них спосіб привітати