Читати книгу - "Вітер часу"

бачимо тільки кременисті сланці, – він махнув рукою у бік невисоких чорних гірок, – ну, іноді амфіболіти. А вивітрені філіти сховані під пісками. Тут недалеко є магістральна канава довжиною два кілометри, перетинає цілий розріз порід ділянки, можеш подивитись.

– Як же ви копаєте такі довгі канави? – здивувався Володя. – Це ж немалих грошей коштує.

– Екскаватором, звичайно. Так дешевше. Щоправда, розкриваємо тільки кору вивітрювання порід. Але усе ж дещо зрозуміти можна.

Володя попрямував до канави, яка знаходилась не далі як півкілометра. Була середина травня, трава вже висохла, деінде стирчали сухі палки ферул, увінчані пучками насіння. Біля рідкісних заметів піску зростали кущики з дрібним сіро-зеленим листям. Під кущиками ховались такі ж сіро – зелені черепахи, або швидко пробігали ящірки. В канаві Володя побачив досить великого варана, який підняв голову, подивився на Володю маленькими чорними очами, надув боки, щоб здаватися великим і страшним, і засичав. Глибина канави тут була майже два метри, і варан поки що придивлявся, де б з неї вилізти.

Володя пішов уздовж канави на північ, розглядаючи червоно-буру глинисту кору вивітрювання, яка була під наносами піску. «Дійсно, не дуже зрозумієш, де філітоподібні сланці, а де амфіболіти», – думав він. Зрідка траплялись прошарки чорних кременистих сланців, в тріщинах яких виднівся волокнистий білий гіпс. «Треба скласти розріз уздовж канави і ув’язати його з свердловинами», – подумки сказав собі.

Володя дійшов аж до невисоких скелястих гірок з чорних кременистих сланців, які служили північною границею ділянки. Ніякого враження про будову ділянки він не отримав. Вирішив подивитись південний відрізок канави і пішов уздовж неї, розглядаючи відвали, але наприкінці помітив чоловіка, що спав у затінку південного кінця канави. Він був одягнений у той же геологічний одяг, що і багато хто в експедиції. Володя роздивився досить товсту червону потилицю і рудувате волосся з невеликою лисиною. Він би подумав, що це хтось з буровиків, але поруч з чоловіком лежали геологічний молоток і брезентова польова сумка. «Мабуть хтось з геологів», – вирішив Володя. Але в кузові машини його він не бачив.

Володя пішов назад до каротажки. Геофізики вже закінчили роботу, і Міша

розглядав каротажні стрічки.

– Йди сюди, – він махнув рукою Володі. – Ось бачиш, аномальний інтервал 340–346 метрів і тут же за кавернометрією каверна діаметром до метра. Я ж казав, що зона дроблення з вивалами зі стінок свердловини. Тому радіоактивність буде більшою відсотків на двадцять.

– Там, в кінці канави, спить якийсь чоловік, – повідомив Володя.

– Це Саша, старший геолог, ти з ним ще не знайомий. Відсипається після ночі. Десь знаходить горілку, хоча у нас начальник експедиції запровадив сухий закон. І так майже кожен день. Прокидається пізно, розвозка вже пішла. Дістається з глиновозками і спить в канаві до полудня. А потім іде з нами додому, якщо його знайдуть, певна річ.

– А коли ж він працює?

– Сам побачиш. До кінця місяця він план по зйомці виконає за три-п’ять днів, причому його мапа буде хоч на щось схожа, не те, що у інших. За це його і тримають. Талант, можна сказати самородок. У нього й інші таланти є, – посміхнувся Міша, – потім узнаєш. Ну, ми додому.

Він гармошкою склав каротажні стрічки і засунув у польову сумку.

– Люда, сідай в кабіну, – наказав Міша і поліз у будку.

Робітник, що працював з лебідкою, виявився водієм каротажки.

– А де інші твої два техніки? – заглянув Володя до будки.

– Пішли на документацію канав.

Каротажка, щоб не здіймати пил, потихеньку рушила і, тільки від’їхавши від бурової, набрала хід.

Володя, який стояв до цього в тіні каротажної будки, відразу відчув палючу спеку. На небі ні хмаринки, сонце палило нещадно. Час наближався до дванадцятої. Він увійшов у фанерну будку на полоззях, яка служила польовим житлом для буровиків. Тут були дві спальних полки, як у вагоні, стіл і дві табуретки. Від дизеля бурової проведена електрика і працював невеликий вентилятор. Володя сів і почав записувати свої міркування в польовий щоденник.

Незабаром підійшла перевозка, таж сама ГАЗ-51 з лавками у кузові. Цього разу Володя був першим і сів попереду, біля кабіни. Поїхали збирати людей з ділянок. Першим забрали Монахова, який сидів біля розваленої глинобитної хижі, мабуть колишньої овечої ферми.

– А Сашу не бачили? – поцікавився він.

– Саша спить в кінці магістральної канави на буровій ділянці.

– Мусимо повернутися, він вчора прохав без нього не їхати.

– Наприкінці за ним заїдемо, – вирішив водій.

Назад до табору експедиції повертались з напівпорожнім кузовом, дехто поїхав на каротажці і водовозках, де було не так порошно і не пекло сонцем.

Вдома Володя умився під рукомийником, приніс цебро води з великого залізного баку, який стояв недалеко. Поблизу баку тинявся двогорбий верблюд, на задній нозі якого було тавро – літера «К». В таборі його звали Коля, і його особливо не любив начальник експедиції.

– Цей Коля нас розорить, – досадував він. – Навчився, сволота, зубами відкривати кран цистерни з водою, нап’ється, а кран не закриває. Ось і тече вона, поки хто-небудь не побачить. А нам вода у копійчину влітає, возимо її за 72 км. І жінки жаліються, Коля намагається відняти у них цебра з водою. Чоловіків боїться, не підходе.

Побачивши, що народ потягнувся до їдальні, Володя теж пішов. Їдальня була таким самим великим щитовим будинком, половину його займала кухня з загратованими вікнами, а іншу половину – приміщення для їди з пластиковими столами і стільцями. До віконця роздачі