Читати книгу - "Свята Марійка"

коли він зауважував про відчужену поведінку падчерки.

– Дивись, бо ще щось дурне надумає. Ти цю справу заколотила, тож будь уважна, аби ми не втрапили у халепу, якось розрулюй ситуацію.

– Ось народить дитину Христя, то її й попустить, усі вагітні нервові, я теж така була…

Пологи минули на диво легко. І хоч Христя була ще дуже юна, тонесенька й худенька, вона не плакала й не кричала, як інші породіллі, а коли дитина з’явилася на світ, зітхнула з полегшенням й заплющила очі.

– У вас народився хлопчик! – лікар вийшов у коридор привітати Христиних батьків.

– Яке щастя! – сказала мама. – Але ж ви пам’ятаєте, про що ми з вами говорили? Уколіть дочці який там треба препарат, аби у неї не було молока.

– Зараз медсестра перев’яже їй груди.

– І обов’язково зробіть укол! Ми хочемо бути певні. Бо наша дівчинка ще неповнолітня, це для неї й так було великим стресом, годувати дитя вона не буде, ми заберемо дитину і будемо ростити як свого сина.

– Гаразд, як скажете, – утомлений лікар рушив коридором, а Христина мама затулила обличчя руками і засміялася від щастя: – Нарешті у мене є син, мій син! Наш хлопчик, Славку, чуєш?!

Про Христю вже не думала. Хіба… Як забирали з пологового будинку, дядько Славко намагався вручити падчерці букет із квітами, а мама – таки наважилась, підійшла і одягнула на шию дочці розкішне намисто із бурштину, із золотою застібкою. Христя подарунка не відкинула, уперше подивилася на маму і посміхнулась:

– Тепер я більше тобі нічого не винна? Одного сина досить?

– Дякую, Христе, дякую тобі, моя рідненька!

Їхали додому на машині, мама на задньому сидінні тримала згорточок із немовлям, дядько Славко кермував, а біля нього, на передньому сидінні, – сиділа Христя у намисті…

Був кінець червня, однокласники святкували закінчення дев’ятого класу, деякі готувалися вступати до училищ. Христина мама теж вирішила, що досить доньці ходити в школу.

– Та ще й у нашій ситуації, я гадаю, буде краще, коли Христя поїде до іншого міста і вступить там до художнього училища. Дівчинка розумна, обдарована, закінчила музичну школу, вміє танцювати, навіщо ще два роки марно сидіти за партою. А так – покаже себе, розвиватиме талант, вчитиметься спеціальності. Там тебе, Христе, ніхто не знатиме, то й не будуть говорити.

– Я теж так думаю, – згодився дядько Славко, – а ти як, Христе?

– Я тільки за!

Маленький Ігорок не турбував ночами Христю, вона не мусила на нього навіть дивитися – усе робила мама, бо це була ЇЇ дитина. Після того як позбулась живота, Христя й справді трохи заспокоїлась і навіть чомусь ставилася до свого синочка, як до молодшого брата, її мама все робила, аби так було.

А якось уночі Христя прокинулася, йшла коридором до туалету й почула розмову – мама курила на кухні і не причинила двері:

– Хай би вона вже звідси їхала скоріше, – казала мама, – а то я почуваюся недобре.

– Ну, звісно! Це все ж таки Христина дитина, мені аж дивно, що вона така байдужа.

– А ти б хотів, аби вона увивалася навколо малого? Аби няньчилася з ним?! Або, ще, може, заявила б свої права?!

– Та не сердься, що я такого сказав? Це твій син, і крапка.

– Так і є! Тільки мій, наш! Але, знаєш, поки вона поряд, у мене серце не на місці, тривожуся я. От малий заплаче, а вона, бачу, кидає погляд, і мені мов ніж у серце.

– Таж ти навіть до рук Христі не даєш дитини, може, ти ревнуєш?

– Може, і ревную! – і мама заплакала, сльози закапали у келих із коньяком, вона голосно шморгала носом і терла очі – чи то її пекло від сліз, чи, може, лоскотав дим від сигарети. – Я б її вже й сьогодні десь відвезла, там же є якась практика, чи що? А то ходить, ходить! Сусіди мене питають, чому це Христя не вивозить малого на прогулянку. Що я їм буду пояснювати, що тепер це моя дитина, буду кожному казати, що Христя написала на малого відмову і тепер мати я?

– Заспокойся…

– Та й була б кімната вільна, зробили б Ігорку дитячу.

– Вона скоро вже поїде, і буде все, як ти хочеш.

Христя стояла під дверима й слухала, і поки мама з вітчимом говорили, заплакав синочок-братик. Христя кинулась було на той крик, та пригадала мамині слова й сахнулась:

– Ні, не мій, то й не мій… – прошепотіла тихо; скрадаючись, на самих пальчиках, швиденько пішла до туалету, а звідти – повернулася у свою кімнату, лягла, вкрилася ковдрою, та не змогла відразу ж заснути.

«А й справді, – думала Христя, – це ж мій син, моя дитина, чому б мені хоч раз на нього не глянути? Чому я відводжу