Читати книгу - "Вільний світ"

сипалася й сипалася на Полину домовину… Глухі удари невідворотності. Нестерпної, страшної невідворотності – до клацання й скреготу зубовного, до липкого страху й холодного поту.

Німці. Уже зовсім близько. Майже в Києві.

Нюся

А він молодий-молодий…

Неголений пух на обличчі.

Ще вчора до школи ходив…

Ще, мабуть, кохати не вивчив…

Так очі ж навколо лихі…

Крізь зуби один – розстріляти!..

А там десь солома дахів…

А там десь Шевченко і мати…

Євген Плужник. А він молодий-молодий

Від двох їхніх самотніх постатей на дорозі довгі тіні. День сонячний і теплий як на початок листопада. Болять ноги, незвичні до тривалих переходів, до цього зношеного, прочовганого взуття (бо ж ціле літо босоніж), але навіть і таке – рідкість і розкіш зараз. Воно – ця обдерта подобизна черевиків – це декілька буханців хліба! А як пощастить, то й мішечок картоплі. Як пощастить… Але мати категорично заявила, що «це» (дівчаче взуття, пальта, теплі хустини) вони не мінятимуть.

– Нюсю! Ще довго? Я пити хочу…

Клава спиняється й дивиться благально на сестру. Але Нюся не зважає. Її торба, причеплена до спини двома широкими мотузками, як імпровізований ранець, удвічі більша за сестрину. Якщо вона спиниться (а ще як, боронь Боже, сяде), то знову піти… Просто змусити себе рухатися? Рухатися далі? Не буде сил. Вона не здужає цієї простої дії.

– Клавусю! Не спиняйся! Уже скоро! Треба встигнути…

– Треба завидна дістатися до переправи. Інакше на Труханів острів не втрапимо. Комендантська година… Пором стане аж до ранку. І що тоді?

– Клаво! Ходім! Там… Там далі буде криниця…

Уперше, відколи німці захопили Київ, вони пішли до Пухівки – рідного батькового села, де їхній дід і його доньки-близнючки з родинами мешкали всі однією невеличкою вуличкою (радше, завулком). Пішли, бо вже мали документи. Уже був староста, поліцаї (зі своїх, острівських), списки з роками народження… Пішли, бо знали, що родичі щось дадуть міській злидоті. Пішли, бо ж недалечко – якихось двадцять кілометрів од Києва. Пішли, бо куди ж його ще йти, якщо вже поміняли всі металеві ложки – виделки – ножі – шовкові сукенки – хустинки – скатертинки – оторочені ручним мереживом покривала – наволочки – серветки.

І їм, звісно, дали. Переважно картоплю, трохи квасолі й моркви, дрібку борошна й найцінніший дар – заскорубло-жовтавий шмат сала. А ще був напутній ряд від діда про його нерозумного сина («Дався Семену той Київ… ще й міську собі там знайшов… тьху!»), якому треба закинути човни й повертатися сюди, додому.

– Я піду на роботу! Я вже вирішила.

Батько незмигно дивиться на неї. Нюся знає, що теж уміє так «дивитися», бо вона теж схожа на батька, як і Поля була… була… «Поля була» – як до цього звикнути? Була й не стало? Як же так? А мама… Мама у своєму кутку за фікусом. Це її світ. Вона молиться за Жору, вона молиться за сусідського хлопчика Колю, якого сімнадцятирічним (без місяця вісімнадцять не важило) забрали на фронт. Вона все чує. Певно, вона вже все й знає. (Як Поля? Як Поля…) Нюся хоче сказати, що вже була в комендатурі (комендатура – так при німцях зветься острівна управа і розташована в тому ж приміщенні) і попросила внести її до списку «робочих» (осіб, придатних для роботи). І Стьопка – поліцай, той самий Стьопка, що ходив колись із Жорою в один клас (Колись… Невже це колись було? Не приснилося, не привиділося, а саме «було»?), – по-змовницьки підморгнув їй і зашелестів у вухо:

– Слиш, сєстрьонка… Я тебе на хлібзавод оприділю.

Нюся хоче це все розказати батькові, але його погляд, у якому осуд – любов – жалощі – співчуття змішалися в одне німе, безгучно випромінюване «безслівне», ніби запечатує їй рот. Вона сидить і просто дивиться на нього. А сльози, великі й гіркі, котяться й котяться, так що язик уже й не встигає їх ловити. Хіба ж вона цього хоче? Невже про це мріяла, коли в сніговій продиралася заметами до школи через замерзлий Дніпро протоптаною доріжкою – слід у слід – єдиним шляхом з острова на Поділ. Пробиралася? Пробиралася… вузесенькою, вичовганою до небезпечної слизькості (як двоє зустрінуться, то й не розминуться, один має зійти й поступитися дорогою) стежинкою, небезпечною, ламкою кригою, що під нею гігантська жива ріка дихає, стугонить, кудись мчить свої води, проситься на волю. Не думала вона, звісно, про ось «таке» життя, уявляла майбутнє геть іншим, коли вчилася – зубрила – переписувала свою науку під кіптявою гасовою лампою.

– Тату… я стану геологом… ви не сумнівайтеся…

Аби забавити сестру (просто забити їй чимось голову, щоб ноги механічно йшли – пересувалися – човгали, тільки б не спинялися), Нюся починає вигадувати смішні страви, що їх приготує мама з того всього, що дав їм дід.

– А сало заховаємо, щоб німці не знайшли…

Обидві заходяться реготом. Німці… Їдять вони сало? Цікаве запитання. Але ж як його підійти й спитати?