Читати книгу - "Вулик"

виявляють чимало схожих рис. Вони майже збігаються у часовому плані (у Сели дія відбувається в Мадриді 1942 р., у Epice — в одному Ламанчському селищі 1940 р.) і через це позначені трагічним духом відчуження, болю, втрати, які є наслідками щойно завершеної громадянської війни. Можна віднайти спільні коди поведінки у Мартіна Марко і Фернандо, батька Ани з «Духу вулика». Обидва вони — внутрішні вигнанці, загнані в кут суспільним насильством. Але найбільша подібність полягає у потрактуванні метафори вулика. Навіть є певний символізм, що один «Вулик» створюється на початку франкістської доби, а другий — перед самим її завершенням, перед Перехідної епохою. Фернандо читає трактат Метерлінка і сам розводить бджіл. Для нього (і для Epice), так само як і для Сели, вулик — образ велетенського механічного соціального організму, який дегуманізує людину, спричиняє її відчуження від себе і близьких, це образ несправедливого світового порядку, абсурду ритуалів, позбавлених сакральних смислів. Тоді залишаються лише танці бджіл, які виконують свої надскладні рухи, підкоряючись лише інстинктам. Це завжди будуть танці смерті. Якщо дивитися на «Вулик» Сели, а також на інші вулики під цим кутом зору, то доводиться визнати, що наші теперішні суспільства становлять приклади, далекі від утопічних «ройових єднань» Толстого, а радше скроєні за лекалом домовини або організовані як безглуздий балаган, які у Сели є синонімами вулика. Отже, роман видатного іспанського письменника — надзвичайно майстерно написана книжка, в якій розкривається не тільки конкретна драма Іспанії повоєнного періоду, а й болісний досвід повсякденного життя будь-якої людини взагалі. Олександр Пронкевич Вулик

Моєму братові Хуану Карлосу,

гардемарину Іспанського флоту

Розділ перший

— Не забуваймо про перспективу, я вже втомилася це повторювати, це єдине, що важить.

Донья Роса походжає поміж столиками кав’ярні, штовхаючи відвідувачів своїм могутнім задом. Донья Роса часто повторює «Чорт забирай!» і «Щоб ти пропав!». Для доньї Роси весь світ — це її кав’ярня і те, що навколо її кав’ярні. Дехто каже, нібито, коли настає весна й дівчата вбираються в плаття на короткий рукав, у доньї Роси починають поблискувати очиці. По-моєму, все це порожні балачки: донья Роса ніколи не випустить із рук срібляка ні за які принади світу. Ні навесні, ні будь-коли. Найбільша втіха для доньї Роси — це тягати туди-сюди поміж столиками свої кілограми. На самоті вона курить дорогі сигари і п’є ганусівку — чарками, одну по одній, з ранку до вечора. Вихиливши чарку, кашляє й посміхається. Коли вона в доброму гуморі, то вмощується в кухні на ослінчику та читає романи — що кривавіші, то краще: вона все перетравить. Тут-таки жартує з прислужницями й розповідає про злочини на вулиці Бордадорес чи в Андалуському експресі.

— Батько цього Наваррете[2] був приятелем генерала дона Мігеля Прімо де Рівери[3], тож пішов до нього, став навколішки та й каже: «Мій генерале, заради Бога, помилуйте мого сина»,— а дон Мігель, хоч і мав золоте серце, відповів: «Друже Наваррете, ваш син мусить спокутувати свою провину на шибениці».

«Оце так людина! — думає вона.— Це ж треба мати таке самовладання!» Обличчя доньї Роси плямисте, наче вона весь час змінює шкіру, мов ящірка. Замислившись, вона машинально здирає з обличчя смужки шкіри, часом довгі, як стрічки серпантину. Потім повертається до дійсності й знову починає ходити туди-сюди поміж столиками, усміхаючись відвідувачам, яких у глибині душі ненавидить, вишкірюючи при цьому почорнілі, вкриті нальотом зуби.

Дон Леонардо Мелендес винен шість тисяч дуро чистильникові взуття на ім’я Сегундо Сегура. Чистильник — неотесаний селюк, хирлявий тупий селюк — багато років відкладав гроші, щоб потім позичити їх усі донові Леонардо. Так йому і треба. Дон Леонардо — пройдисвіт, живе на позички й затіває оборудки, які ніколи в нього не виходять. Не те щоб вони виходили зле, ні; вони просто не виходять — ні добре, ні зле. Дон Леонардо вдягає розкішні краватки, змащує волосся фіксатуаром — таким пахучим, що здалеку чути. Тримається він наче велике цабе й апломб має величезний — апломб людини, яка бувала в бувальцях. Я не вважаю його аж таким бувальцем, але поводиться він так, начеб повсякчас має в гаманці п’ять дуро. До своїх кредиторів він завжди ставиться зневажливо, а ті йому усміхаються й дивляться з поштивістю, принаймні зовнішньою. Багато хто сподівався затягати його по судах, але досі ніхто так-таки й не відкрив огонь. Донові Леонардо найбільше подобається докидати французькі слівця, як ото madame, rue, cravate[4], а ще повторювати «ми, Мелендеси». Дон Леонардо — людина освічена й вочевидь багато в чому обізнана. Він зазвичай грає кілька партій