Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Мужнє підборіддя, тонкі, правильні риси обличчя та сіро-блакитні очі привернули до нього приховані погляди багатьох дівчат, котрі сиділи на траві.

Обидва хлопці вчилися в одній інженерній групі та мали спільну зухвалу мету того променистого дня. Вони завернули за ріг бібліотеки, обійшли цементне коло ставка Фрош, спустилися довгим трав’яним схилом і згодом перетнули бульвар Монтлейк, ухиляючись від постійного потоку чорних купе, седанів та родстерів. Пара попрямувала на схід між баскетбольним павільйоном та котлованом у вигляді підкови, що слугував за футбольний стадіон містечка. Потім вони знову повернули на південь, пройшли вздовж брудної дороги через рідколісся на болотисту місцевість, що обрамляла озеро Вашингтон. Ідучи, вони почали наздоганяти інших хлопців, котрі прямували туди ж.

Нарешті вони дійшли до мису, розташованого там, де канал, відомий як Коса Монтлейк, або в місцевому просторіччі Коса, впадає в затоку Юніон на західному боці озера Вашингтон. На мисі стояла будівля дивного вигляду. Її боки — криті побитим погодою гонтом та перемежані рядом великих вікон — косо хилилися всередину, підіймаючись до двосхилого даху. Хлопці обійшли будівлю по фасаду та побачили велетенські двері, що ковзали, верхні половинки яких складалися майже повністю з віконного скла. Широка дерев’яна рампа збігала донизу до довгого плавучого причалу, що колихався паралельно берегу Коси.

Це був старий ангар, побудований Військово-морським флотом США у 1918 році з метою розміщення гідропланів для Військово-морського авіаційного навчального корпусу під час Першої світової війни. Війна скінчилася до того, як приміщення фактично могло використовуватись, тож його передали університету Вашингтона восени 1919 року. Відтоді воно слугувало за човнову станцію для університетської веслувальної команди. Тепер широка дерев’яна рампа, що вела вниз до води, та вузький виступ землі на схід від будівлі були переповнені хлопцями, які гарячково тинялися туди-сюди. Їх було 175, переважно високих та худих, хоча з десяток із них вирізнялись невисоким зростом. Жменька старших хлопців теж були там. У білих футболках, прикрашених великими фіолетовими буквами «WS», притулившись до будівлі та схрестивши руки, вони оцінювали новачків.

Джо Ранц і Роджер Морріс увійшли до будівлі. Уздовж кожного боку просторого приміщення на дерев’яних стійках у штабелі по чотири були складені довгі гладкі гоночні човни. Їхні поліровані дерев’яні корпуси були звернуті догори, сяючи в білих променях світла, що падало з горішніх вікон, даючи відчуття собору. Повітря було сухе та нерухоме. Солодко пахло лаком і щойно спиляним кедром. Прапори університетів, побляклі, але все ще барвисті, звисали з високих крокв: Каліфорнії, Єлю, Принстону, Військово-морської академії, Корнелла, Колумбії, Гарварду, Сіракуз, Массачусетса. У кутках ангара десятки ялинових весел стояли дибки, кожне 3-3.60 метра завдовжки і з білою лопаттю на кінці. У задній частині приміщення, з верхнього поверху, чулося, як хтось працює рашпілем по дереву.

Джо і Роджер розписалися в реєстраційній книзі команди новачків, вийшли назовні, назад до яскравого світла, та сіли на лавку в очікуванні інструкцій. Джо подивився на Роджера, який, здавалося, був спокійним і впевненим у собі.

«Ти не нервуєш?» — прошепотів Джо.

Роджер поглянув на нього: «Я в паніці, просто намагаюсь мати такий вигляд, щоб деморалізувати конкурентів». Джо коротко усміхнувся, і сам занадто близький до паніки, щоб довго утримувати усмішку на обличчі.

Для Джо Ранца, можливо, більше, ніж для будь-кого з молодиків, котрі сиділи біля Коси Монтлейк, дещо важливе висіло на волосині того дня, і він занадто добре знав це. Дівчата на траві біля бібліотеки, які схвально дивилися йому вслід, не помічали того, що було так жагуче очевидним для нього. Його одяг був не таким, як у більшості інших студентів, — штани не ретельно випрасувані, туфлі не нові та не щойно відполіровані, светр ані новий, ані чистий, а радше старий і зношений. Джо розумів крижану реальність. Він знав, що він, можливо, зовсім не належить до цього місця і, звичайно, не зможе довго залишатися в цьому світі випрасуваних штанів, вересових люльок і вовняних светрів, цікавих ідей, вишуканих розмов та інтригуючих можливостей, якщо справи не підуть на лад на човновій станції. Йому ніколи не бути інженером-хіміком та не одружитися зі своєю шкільною коханою, яка поїхала за ним до Сіетла, щоб вони могли почати будувати життя разом. Поразка у веслувальному спорті означала б, у кращому випадку, повернення до маленького вогкого містечка на півострові Олімпік, із відсутністю будь-яких перспектив попереду та з одиноким життям у холодному, порожньому, напівзбудованому будинку, виживаючи, по можливості, на випадкових підробітках, добуваючи їжу та, можливо, якщо пощастить, влаштуванням на роботу на будівництво шосе в Цивільний корпус охорони довкілля. У гіршому випадку це означатиме приєднання до довгої черги зламаних людей, які стоять на вулиці біля кухонь із супом, як та, що внизу Єслер Вей.

Місце в команді першокурсників не принесло би стипендії, бо про неї навіть не йшлося у Вашингтоні у 1933 році, але воно означало б гарантію роботи з частковою зайнятістю десь на території студмістечка, що в поєднанні з тією дещицею, яку Джо зміг зібрати за довгий рік тяжкої ручної праці після закінчення середньої школи, допоможе йому втриматися в коледжі. Але він знав, що за кілька тижнів лише жменька з натовпу хлопців, які зібралися довкола нього, усе ще будуть кандидатами у команду новачків. Зрештою, у першому човні для новачків було всього лиш дев’ять місць.

Решту дня в основному збирали факти та цифри. Джо Ранцу, Роджеру Моррісу та іншим перспективним хлопцям сказали стати на ваги, потім біля мірної жердини, щоб заповнити форми з медичними показниками. Помічники тренерів і старші студенти з планшетами в руках стояли поруч, обдивляючись новачків та записуючи інформацію. Тридцятеро з новачків, як виявилося, були 1.83 метра зростом або вищі, двадцять п’ятеро мали 1.86 або більше, чотирнадцятеро — 1.89 або більше, шестеро — 1.92 або більше, один був зростом 1.95 і двоє «доросли до неба» до 1.98 метра, як відзначив один із присутніх спортивних репортерів.

Справою керував стрункий молодик, який тягав