Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

дивно тримати за хвіст цю мить переходу від дійсності до сну».

М-м-м-м, яке солодке слово — сон. В ньому щось наркотичне, знеболювальне...

«Спати не можна, не можна, — бурмоче собі під ніс Василь, і все ж у знемозі заплющує очі. — Лише на мить, лише на мить, не більше», — думає він, і в ту ж таки мить провалюється у тепле марево.

Приємний баритон нічного ді-джея ллється з приймача.

«...Буде... Плюс три-вісім... Над Прагою... Циклон... Фронт... Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».

«Які дивні чудернацькі назви, — думає Василь, колихаючись у теплому мареві, — Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».

Європа видається йому нескінченною зеленою галявиною, на якій повно, мов полуничних ягід, крихітних охайних будиночків під червоними дахами. Швейцарія, Бельгія, Ліхтенштейн. Якщо добре придивитися, то можна побачити, що проміж будиночків суне натовп з тисяч подібних до того, у жовтій куртці, людей. Хоча, ні, то не люди, то скоріш якісь мурашки. Всі вони сміються, цмулять з банок якісь дивні напої, мають чудернацькі зачіски і взуття на платформі, слухають плеєр і читають глянцеві журнали. «Підарасси, підарассси!» — бурмоче Василь.

Мариться йому, буцім він — Василь — сидить на височенному танку і дивиться в бінокль. Над Європою — сонце, легкі хмаринки, запах французьких парфумів і вранішньої кави, а у Василя за спиною — буря, хмари і чорний вітер. Танк — великий-превеликий, зелений і брудний. Василь сидить на ньому, хвацько напнувши на потилицю танковий шолом, і дивиться в бінокль.

«Перший, перший... Я другий...» — викликає хтось Василя по рації.

«Перший слухає», — відповідає Василь.

«Повна бойова готовність, — тріскотить голос командира у слухавках. — Через хвилину чекайте наказу».

«Вас пойняв, — кричить у мікрофон, прилаштований до шолома, Василь. — Єсть повна бойова готовність!»

І серце Василя переповнює радість. Зараз він їм усім покаже. Сто метрів уперед на танку, і нема Європи. Засіємо все картоплею й цукровими буряками. Восени будемо гнати з буряків самогон, а до Різдва заріжемо кабанчика. А там недалеко і Америка!. Ракети наші швидко до неї долетять!

«Почавлю, повбиваю, відведу душу! — Василь ще сильніше збиває танковий шолом на потилицю. — Я їм покажу «рогатого чорта», я їм покажу «жлоба з Хацапетовки!» За все, падли, відповідатимуть! усі будуть землю ковтать!»

«У Лісабоні тепло, плюс п'ятнадцять-вісімнадцять, дощі», — баритоново ллється з радіоприймача голос нічного радіоведучого, і топонім «Лісабон» знаходить дивне місце у Василевих снах, повних чудернацьких видінь.

«Лісабон, Лісабон, лісса... лиса... лис..» — слово деформується у сонному мареві Василевого мозку, розпадається на кусні й кавалки, що закручуються у вихор, і хурделицею кружляють навколо Василевого танка.

Завірюха свистить і завиває. Він стрибає з танка вниз, лишаючи шолом біля розчахненого люка.

Чорні, намащені їдким гуталіном солдатські черевики чавлять ніжний зелений газон. Василь роззирається і бачить, як із самої гущини завірюхи показується видовжена хитка постать. Василь придивляється і бачить, що то пензлює до нього хитрющий рожевий лис з мультиків Уолта Диснея, дуже схожий на відомого телеведучого Леоніда Якубовича. За спиною у лиса велика торбега.

«Якубович» ставить торбегу на землю, кличе Василя до себе, підморгує оком, відкриває торбегу, а вона... йой! повна жирних, золотих карасів!

— То все тобі, — каже лис. — Бери, скільки можеш понести в руках.

— Як у передачі про Форт Буайяр? — питає Василь.

— Еге ж!

Василь озирається: і риби хочеться, і службу треба виконувати. Він хвилинку вагається, а потім вирішує, що встигне і риби набрати, і Європу знищити.

— Давай! — каже він рожевому лису і закатує по лікоть рукави.

— Тільки є одна умова, — каже хитрющий телеведучий.

— Яка?

— Я буду брати рибу разом з тобою. І в кого за спиною через годину виявиться більше риби, той і виграв. Переможець отримує все! Згоден?

— Тю! Звісна річ, згоден! — Василь упевнений у своїх силах. Вже що-що, а гребти під себе він уміє.

— Почали! — кричить лис, і коло них, мов після змаху чарівної палички, виростає зал телестудії з нескінченними рядами вболівальників. Усі кричать і вболівають. Усі хочуть, щоб Василь виграв приз, і водночас не хочуть. Заздрісно — бо чому не я?

Василь гребе, і лис гребе. Тільки Василь гребе обома руками, висолопивши язика і витріщивши очі, а лис якось елегантно. Проте у Василя нічого не виходить. Він залазить обома руками у торбегу, але прокляті карасі вислизають йому між пальців, утікають з рук. Василь хоче уп'ястися в них нігтями, але нігті у Василя короткі та брудні. Не те, що у пещеного американського лиса-телеведучого.

«Якубович» цей клятий сміється Василеві просто в обличчя, вишкіряючи білі ікла й гострими, наманікюреними пазурами чіпляє за око жирного карася й кидає собі за спину. Карась, спливаючи кривавою юшкою, гепається на ніжну травицю студійної підлоги і, вигинаючись пружним тілом, починає дикий, агонічний танець. А Василеві — зась!