свої здібності, й жодні вмовляння не могли її переконати, що вона помиляється, коли гадає, нібито він махнув на себе рукою, безпутно марнує свої дорогоцінні шанси й живцем закопує себе у могилу. «Я — гувернантка з готелю», — сказала вона на звивині стежки. Дерева заусміхалися на таке щире зізнання. Розбійник почервонів, мов розквітла троянда, а його співрозмовниця зашарілася, мов жінка-суддя, але ж і судді, як ухвалюють свій рішенець і намагаються не припуститись помилки, часом стають на фальшивий шлях. «Невже ти — одна з тих мізерних душиць, у котрих аж на серці холоне, щойно вони подумають, що якийсь там Богом забутий закутень не потрібний суспільству? Шкода, що меркантильність набула вже такого широкого розмаху. Як бачиш, сам я собою цілком задоволений. Невже навіть це викликає у тебе незадоволення?» — «Твоя невибагливість — ніщо інше, як викрутас, і причина його — усілякі життєві негоди. А я заявляю тобі просто в очі: ти нещасливий. Ти постійно лишень намагаєшся здаватись щасливим». — «І ці намагання такі мені милі, що від них я і справді щасливий». — «Ти знехтував своїми обов’язками як член суспільства». Та, що це казала, мала чорні-чорнющі очі, не дивно, що й слова її були такі чорні й нещадні. «Ви хто — лікарка?», — спитав той, що намагався втекти. Мов якась дівчинка, втікав наш розбійник від жінки в брунатному. Це було в листопаді. Все довкола лежало холодне, застигле. Про теплу кімнату шкода було й гадки, отож цей ласун, цей шанувальник шоколадних облаток пустивсь навтіки від захисниці загальних гараздів, яка думала, втім, переважно про себе. «Якось я був на великому концерті Бетговена. Вхідна плата була така крихітна, що її можна було порівняти з монументальністю якоїсь споруди. А поруч зі мною у залі сиділа графиня». — «То було лиш однісінький раз». — «Так, але в моїй пам’яті спогад про той один раз має право, з твоєї ласкавої згоди, зостатись назавжди». — «Ти — ворог людської спільноти. Де твоя ніжність, скільки я маю на неї чекати? В ім’я цивілізації ти повинен незаперечно повірити, що ти — мовби для мене створений. Я бачу, ти маєш достатньо чеснот, щоб узяти дружину. Спина у тебе, як здається мені, міцна. І плечі широкі». Він заперечив, стиха промовивши: «Плечі у мене ніжніші від будь-чого, що природа створила в людині». — «Ти — Геркулес!». — «Це тільки здається». Отак утікач, убраний розбійником, і розгулював поміж людьми. За паском у нього стримів кинджал. Сині широкі штани полиняли. Уздовж худорлявої постаті звисав довгий шалик. Капелюх і чуприна — познака самої безстрашности. Сорочка в мереживах. Щоправда, плащ уже трохи потріпаний, хоч і підбитий усе ж таки хутром. Колір цієї частини вбрання у розбійника був, мабуть, зелений, хоч і не надто зелений. Саме він, цей зелений, мав виділятись виразно на засніженім тлі. В очах прозирала блакить. Щось біляве чаїлося в цих блакитних очах, немовби виказуючи глибокий родинний зв’язок із щоками. І припущення це було сущою правдою. Пістолет у руці насміхався зі свого власника. Зброя здавалася просто прикрасою. Поглянеш на цього розбійника — наче робота аквареліста. «То пощади ж мене!» — благально звернувся розбійник до своєї нападниці. А ця у книгарні придбала «Жіночі шляхи» Дори Шлаттер[8] і старанно їх проштудіювала. Вона кохала розбійника, але він не міг позбутись Едіт. Ця дівчина завжди стояла у нього перед очима й була невимовно йому дорога. А тепер — до Ратенау[9].
Яка велика різниця поміж нашим хлопчиною і отим Рінальдіні[10], що колись розколов череп, либонь, не одній сотні добропорядних міських громадян, позбавив багатства стількох мироїдів і пустив його на пожиток убогому люду! Певно, то був ідеаліст. А цей наш, тутешній, під награвання мадярських музик лише позбавив душевного спокою однієї вродливої дівчини, що сиділа побіля вікна, здається, в кав’ярні «Віденська», — позбавив безжальним промінням своїх безневинних очей і передав їй на відстані свої розбуялі думки. О, він був мастак, наслухаючи музику, прибирати невимовно нещасного вигляду, а позаяк для чутливих натур це мистецтво становило смертельну загрозу, то наглядати за нашим хлопчиною, коли вимагали обставини, приставляли дитячого вихователя, який мав ходити за ним просто назирці, аж поки ловив його на гарячому. Отож цього разу такий охоронець, а чи то захисник, звернувсь до Орландо: «Релігія немічна, хіба не так?» — і всміхнувсь, не чекаючи відповіді. Чимало недоліків мав наш розбійник. Та про це, будьте певні, — згодом. А поки що прогуляймося разом із ним на Ґуртен — так називається сусідня гора в тих околицях. Там, нагорі, де свіже повітря, якщо побажаєте, можна буде, либонь, погомоніти і про політику. Мова ще піде, звичайно, і про принцес його мрій. Не забудемо і про покійну вдовицю разом з її майном. Бачите, ми намагаємось охопити все-все, що довкола діється. Дехто може подумати, що це — ой який стомливий клопіт, та насправді воно навпаки. Коли намагаєшся до всього уважно прислухатись, це немов додає свіжих сил. А неувага завжди присипляє. Ранок, десята година, він спускається з ясно-зелених лугів, знову входить до міста і дізнається з афіші про вбивство Ратенау. І що ж робить цей дивний, цей чудовий такий вітрогон? Він плеще в долоні — замісто того, щоб після такої жахливої звістки від переляку й жалоби звалитися з ніг. А тепер нехай спробує хтось пояснити нам, навіщо він плескав ото у долоні. Цей вияв чуттів за допомогою плескання якось пов’язаний, мабуть, із ложечкою, що нею розмішують каву. До речі, шкода, що тепер мені заськи потикатися до буфету другого класу й то через те, що я дав старшому кельнеру почепити на вішалку свого брилика, — така собі світська манера, що її вельми несхвально сприйняла уся зала. О, це божественно свіже повітря на вершині гори, ці дихальні вправи у ялиновім лісі, а крім того, ще й оця особлива втіха: прочитати, що таку значну постать здолали кілька постатей малозначущих. Хіба
