Читати книгу - "Новий рік у Стамбулі"

другій гілці метро, куди ми пересіли, будемо їхати під Босфором. Якби не сказала, то я б і не знала. Тунелі, що під водою, що під землею виглядають однаково.

Айя-Софія, про яку мені розповідали з таким трепетом, як про Гріб Господній, виринула перед очима, як тільки ми вийшли з метро. Треба було тільки перетнути пагорб, спуститися з нього і вийти на колишній античний іподром. Оголена цегла стін, якесь кафе неподалік. Одне слово, туристичне серце Стамбула. Я бачила величезні черги іноземців до кас, а тоді — до входу. Якби я була сама, то без проблем подолала б туристичні стереотипи, що треба побачити те і те, але я не була сама. Втім, я не шкодую, що нам довелось пройти через черги, металеві детектори і контроль. Дощ ставав дедалі сильніший, все довкола було сіро-жовте. Я знаю, що мене врешті погубить — депресія. Як і мою маму, що досі, через п’ять років після смерті, не знайшла спокою.

Свята Софія — це лише мертва споруда, де вже ніхто не молиться ні Аллаху, ні Христу, де не воском пахне, а котячою сечею. Як християнка я була б розчарована, як мусульманка — невдоволена, але моя віра у Творця не прив’язана до святинь, від яких залишилась лише тілесна оболонка. Це єдине місце, де ще можна знайти Візантію, Константинополь — мармур і скельця мозаїк. За п’ятсот років колонізації Османів все інше було перетравлене. Тут панує атмосфера насильства, як у всіх місцях, де перервана культурна традиція. За храм, що колись був иайвеличнішим християнським храмом світу, а потім тріумфом мусульман над християнством, триває млява боротьба, щоб з музею перетворити на святиню. Ататюрк був мудрий чоловік: для нього безпека народу була важливішою ніж релігія. Це він перетворив мечеть Айя-Софія на музей. Але тим самим вбив одним махом і Константинополь, і Стамбул.

Мені не вдалося побачити, як сонце ллється через сорок вікон в основі купола. День був темний, звідусіль тягнуло холодом, і щоб побачити зблизька мозаїку з Матір’ю Божою, треба було піднятися нагору. У Софії Київській Оранта дуже близько, вона ніби огортає тебе, а тут справа на тебе ллється каскад зеленого сукна з причепленим медальйоном — сурою Корану і кілька християнських мозаїк, віднайдених під шаром штукатурки, здаються зовсім маленькими. Зрештою, Київська Софія — теж музей, і це теж перервана і вкрадена сусідом традиція. І що гірше, не знаю. У мене було дивовижне відчуття єднання з Богом у храмі Чаші, що біля Гетсиманського саду, хоч храм побудований лише у XIX столітті, і там майже зовсім немає освітлення, але здається, ніби ти стоїш в саду в ту саму ніч, коли Ісус молився: Боже, пронеси повз мене чашу сю! Це так природно боятися того, що сильніше за тебе, і врешті принести себе у жертву добровільно. Офіра — це жертва добровільна, грецьке слово, яке прижилося в нашій мові. І треба дозволити собі стати офірою, а не жертвою.

Шолом, кинутий на землю, під яким не росте трава, вже вкрився іржею, вгруз у землю. Але всередині приголомшує: дуже великий простір, дуже багато мармуру, вичовгані сходи, увігнуті пороги. Я не знаю, куди ділися люди, які стояли у цій величезній черзі. Може, вони потрапляли у різні часи: IV, VI, XI, XIV століття? Те, що я прочитала на кількох табличках. Віртуальний простір дає змогу дізнатись про все вдома, я цього не робила ні перед тим, ні після цього, бо це має сенс, коли щось шукаєш, а я люблю просто ходити і вступати в контакт з речами. На другому поверсі, тобто ґалереї, можна було розгледіти ковані люстри і, спершись на балюстраду, дивитися вниз, чи постояти перед мозаїками, тими, що відкрили і відреставрували. Я часто замислююсь, куди поділося все золото, срібло, слонова кість, рубіни і смарагди, що прикрашали палаци і храми? В яку чорну діру вони провалились, чим стали? Це якась алхімія часу, після якої найтривкішими виявляються камінь і глина. Мені це перетворення видається містичним. Матерія у Всесвіті не зменшується і не збільшується, і для її рівноваги потрібно, щоб стояла отака величезна будівля.

Мене вразили дві речі: мармурові різьблені двері, тобто портал на ґалереї, вкритий простим рослинним орнаментом, без жодної символіки. Можливо, так виглядали б двері до раю, якби той рай існував. Я проходила через них кілька разів. Напевно, вони вели раніше до бічного вівтаря. Можливо, не я одна розуміла значущість цього порталу, що міг закриватися пурпуровою запоною, бо Візантійська імперія толерувала розкіш у всьому. Але я уявляла, що переходжу з одного виміру в інший. Якось по-дитячому, але краще відчувати втіху, ніж колупатися в інформації. Я могла торкатися мармуру, сірого в прожилках, поруділого. Мені це подобалось, бо він не був відразливо холодним, а мав температуру повітря.

А потім я звернула увагу на балюстраду, розділену простінками, затишна місцина, щоб просто відпочити. Поверхня була подряпана, грецькі літери, хрестики, щось схоже на вірменські написи і руни. Тут стояли охоронці імператорів, як я читала, і знічев’я щось собі шкрябали на мармурі кінчиком кинджала. То було зворушливо. Хоча не всюди були знаки. Я оглянула все. Найбільше було хрестиків. Не всюди, мабуть, стояли воїни, могли бути просто віруючі. Я бачила в Храмі Господньому цілі стіни, вимережані прочанами, біля підніжжя Голгофи. Знак пошани, замість власного імені — хрестик. Бог знає всіх поіменно, Бог розбереться, хто це був.

Але попри тих безіменних, чия провина в тому, що вони пошкодили білий мармур, власне звідти почався розкол церкви на католиків і православних, і звідти почалася смерть Візантії, Другого Риму, і цей ефект метелика спрацював зараз, у XXI сторіччі — війною між Росією, що привласнила собі візантійську пиху, і Україною, яка вирвалася з її орбіти, бо ніколи не була православною по-візантійськи. Айя-Софія у Стамбулі — це лише повітря під заржавілим шоломом давно вбитого полководця. Вона вже ніколи не буде центром християнського світу. Лише історичною пам’яткою, християнсько-мусульманською, з добудованими мінаретами. Храм роблять храмом віруючі з їхніми молитвами. Тут я не могла помолитись за мамину душу. Мене приголомшила велич подій, які врешті