Читати книгу - "Коханий волоцюга"

разом не нападає. А ти не виступай проти обчества. Одступися і пропусти! Бо як вхоплю за коси! Нема тебе кому повчити, як з чоловіком говорити! — дід Курдик нетерпляче притупнув ногою і штовхнув Любку.

Любка метнулася за двері, вхопила вила й виставила їх поперед себе.

— А ви-те, дядьку, спробуйте! — сказала так, що всі зрозуміли: вона може й проштрикнути.

Чоловіки враз охололи, згадали про недогуляну перезву, накриті в Положевців весільні столи із самогонкою і мовчки заспішили з подвір’я. Тільки Гілько не міг вгамуватися.

— Кажу ж вам, то вона сама, Любка, — тая вовчиця. Відьма! Перевертень! Вовкулака! Як пити дати! Не може досі простити Луці. От і явилася на його весіллє в подобі вовчиці. Ви-те хіба забули, хто неїна тітка була? Відьма! І баба тоже відьма! І всенький рід Охманчуцький — відьмацький. А чого, трясця неїній матері, у них в хаті завше лісом чути? Хоч у жнива зайди, хоч на Різдво, хоч на Великдень. Добре, що Лука на цій Любці не женився. Він хлопака видний, грамотний. Потрібна йому така дика вовчиця! От Геля — інше діло: пухкенька, як булочка, біла, як сметанка, приязна, культурна.

Любка заціпеніло дивилася вслід непроханим гостям. А коли вони розтягнулися вервечкою на луговій стежці, вдарилася головою об одвірок. Раз, вдруге, втретє… Вила висковзнули з рук. По капцеві — від ступні до великого пальця — побігла темна цівочка крові. Але вона не відчувала болю. Билася і билася, поки не почулося голосне виття. Відчинила ляду погреба.

— Виходь, Лелю!

Вовчиця тернулася об коліна, довірливо зазирнула в очі, тихо вискнула, ніби щось запитувала чи хотіла заспокоїти стривожену Любку.

— Тс-с-с, тільки не вий! — наказала Любка. — Не вий, моя хороша, бо почують і вернуться. Зараз буду вити я. До мого виття їм діла нема.

Вона обняла вовчицю за шию і голосно заплакала.

***

Зима видалася сніжною, але короткою. Рання весна розлилася великими водами. Поліське Сильце, притулене одним боком до лісу, а другим до озера, тепер нагадувало острів посеред безмежного океану. Семеро школярів, яких зазвичай переправляли до школи в сусіднє село через озеро, тепер сиділи вдома і не рипалися — повінь підмила чимало дерев, нанесла з приліску корчів, боронь Боже, човен зачепиться й перекинеться… Автобус, що зазвичай два рази на тиждень заїжджав з району до Сильця, уже й забув дорогу до нього. Ні електрики, ні телефонного зв’язку. Тільки болячкам всіляким те весняне море по коліна — атакували людей з усіх боків, як вода їхні обійстя. А що ні до районної лікарні, ні до аптеки в сусідньому селі не добратися, то взували болящі гумові чоботи з халявами вище колін і хлюпали через затоплений водою місточок до Любки.

Любка віднікувалася як могла. Авжеж, щось трохи підучилася у фельдшерки в Заозерному, бо дуже цікавилася тою справою, їй навіть рекомендували в медичний коледж поступати — мовляв, природжена дохторка, якби ще й освіта… Але недовго ж вона була там санітаркою, всього рік з хвостиком, поки не закрили сільську амбулаторію. В народній медицині петрає куди більше, бо наука в тітки Мільки тривала довше, та, вважайте, з самого малечку і до тітчиної смерті. Ще до школи Любка не ходила, а вже шнурочком за Довгою Мількою плуталася по всіх стежках лісових та лугових. Але ж то так, для себе, щоб могла порятуватися від злої напасті. А щоб інших лікувати… Ні-ні, ви вже вибачєйте.

Але спробуй переперти сільських жінок. «Що собі робиш, те й мені нараєш! Все одно ж нема куди за поміччю йти». І все, крапка. Тож потроху зменшувалися вузлики із зіллям у Любчиному куфері. А заодно збільшувалася її знахарська популярність. «Пацієнти» й до Лелі потроху призвичаїлися, навіть гостинці їй приносили. Казали, не так уже вона на вовчицю й похожа — більше на пса. Мо’, то й справді звір, але не чистокровний, ні. Погуляв, певно, сірий лісовий ухажор з котроюсь зі здичавілих сільських вівчарок — от вам і нате. У селі половина садиб покинуті: одні господарі перебралися на цвинтар, інші — в міста або більші села. Безпритульні собаки з покинутих обійсть подалися до лісу, змішалися з вовками. Може, й Леля отой гібрид вовко-собачий. Ви-те тіко гляньте, яка тямуща, які очиська розумні, здається, ось-ось заговорить. А вірна і добра яка — лащиться до Любки, як дитина неїна.

Любка тільки плечима знизувала: що розумна її Леля, то розумна — це вона й сама добре знає. А чистокровна вовчиця вона чи півкровка-вівчарка… Хм… Яке це має значення? Любка її любить, якої б крові та не була. За рік так звикла до своєї Лелі, що ладна за неї хоч у вогонь, хоч у воду. А свого часу ця вовчиця її саму порятувала.

Любка тоді не хотіла жити. Якраз поховала тітку Мільку й зосталася сама як палець. Ходила сновидою, не знала, за яку соломинку вхопитися, щоб утриматися на поверхні. Щодень бігала на цвинтар — то до манюньої могилки, то до маминої, то до тітчиної. Поверталася якось з кладовища, прислухалася і стала як вкопана — від копиці з торішнім сіном жалісливий дитячий плач доноситься, тоненький такий, ледь-ледь чутний. Весна тільки почалася, пронизливий вітер до кісток проймає, навколо — ні душі. А дитяче скімлення біля копиці то зникає, то знов появляється. Подумала, що божеволіє. То їй кожної ночі дитячий плач ввижався, а тепер і вдень чується. Бігти хутчій додому та випити настоянку з меліси і м’яти чи…

Ноги самі