Читати книгу - "Елізіум"

також чудовий? — тепер уже вона дозволила собі всміхнутися, але усмішка вийшла фальшивою.

Заткнути цей годинник.

— На вашому місці, я б не посміхався так. У вашому становищі це, — його голос стих і посумнішав, — має хвилювати вас понад усе. Не уявляєте, як багато таке важить. Власне, це головна перевага. Все скінчиться швидко. Може, навіть болю відчути не встигнете. До того ж усе відбувається у значно спокійнішій, майже домашній атмосфері, усі не так хвилюються. Не раджу вибирати людське правосуддя й публічну страту. Не раджу. Тепер хочете запалити?

Випустіть!

— Ні, налийте трішки коньяку. Коли суд?

Ще трохи, й усе скінчиться. Пил на підвіконні.

— Розумниця, зазвичай просять час на роздуми. Тримай візитну картку, за кілька днів передзвониш, повідомлю дату суду.

Ще трохи. І все ж таки у нього красиві руки.

— Самі передзвоните.

Тиша.

4. Між часом

Опинившись на вулиці, затрималася біля будівлі Інквізиції. Перевести дух. Підвела погляд. Звичайна будівля. Старезна. Сіра. Навіть натяк на прикраси. Слабенький. Напад сміливості, викликаний, мабуть, алкоголем, минув.

Доля.

Майбутнє лопнуло, наче дурнувата дитяча кулька. Воно ще трохи розмите, але безжальне.

Абсолютно.

Вимовити — це — слово. Донести до мозку страшну визначеність. Яку називає це слово. Радше — два коротких слова, які стали синонімами. Від їх синонімії моторошно.

Яке вимовити першим? Гірше чи краще? Яке гірше?

Заціпеніння.

Байдужість.

Безпристрасність.

Ноги несуть кудись тіло. Яке ще живе, дихає. Поки що.

Будинки мелькають за вікнами автобуса. Маршрут — невідомість. Пальцем намагається вишкрябати на склі незрозумілі знаки. Сліду не лишається. Знаки зникають у порожнечі нездійсненими невивченими закляттями, йдуть у майбутнє, якого її позбавили, гаснуть на вустах тих, хто встигне вимовити, встигне в-тілити літери, які нічого не означають для неї, які так і не стали для неї життям, тілом, волею.

Що залишиться?

Од неї потім?

Що означає «потім»?

Для чого це все було? Життя? Не зрозуміти. Для чого? Всі для чогось існують. Навіть трава. Для чого жила вона? Для життя? Для смерті? Що встигла? Ні-чо-го? Що явить потім? Там. Там — це де? Де це «Там»? «Там» це там. Більше нічого про це не відомо. Хоч би що говорили. Навіщо це все було? Це життя? Вітер свище у вухах. Пустельний вітер безплідних земель.

Куди вона прямувала, щоб опинитися тут? У місті з мертвими вулицями?

Побігла. Вулиці звивалися, вигиналися змійкою в химерному танку, ковзали під ногами.

Провулок.

Навіщо ти жила?

Тінь на сонці. Крихітна. Каміння бруківки розпеклося до білого, наповнює вогнем її сліди, що розпеченою магмою течуть ним.

Ще один.

Навіщо?

Тінь збільшується. Поволі, але з незбагненною впертістю. Сутінки, нитка за ниткою, вплітаються в тканину повітря. Заледве встигає відсмикувати ступні від залитої червоною субстанцією бруківки.

Вулиця.

Навіщо це життя?

Жадібна вперта пітьма вже зжерла півсонця. Сутінки захопили простір повітря, перешкоджаючи дихати навіть не тілу, а чомусь іншому, затаєному в півтемряві тіла. Розпечена лава чийогось гніву обпалює ноги.

Площа.

Навіщо ця смерть?

Чорне сонце темним колом випалене на субтильній плоті неба, око, що пильнує залишки світла у її душі й намагається жадібно злизати їх звідти.

Знову провулок.

Це не про неї.

Усе занурюється в пітьму, рівною гладінню темного неба ковзають голки блискавок, вибухаючи десь у глибинах свідомості. Магма згасла, застигла в контурах слідів, перетворилася на кам’яні злитки стоп.

Де вихід?

Де північ?

Де схід?

Де південь?

Де захід?

Ні, не так.

Як правильно?

Пізно.

Голоси, тисячі голосів зграєю воронів звідусюди оточили її, літали навколо, билися об обличчя. Не бачила їх, не бачили її, але просили, благали, шепотіли страшні заклинання-молитви, незв’язні слова, бурмотіли історії, шукаючи шлях до неї, а вона задихалася від страшних таємниць, що несила нікому виповісти.

Біжи!

Вона біжить вулицею, безкінечною, наче життя, наче смерть, вони зливаються й перетворюються чи то на небуття, чи то на вічність. Чому на вулицях безлюддя? Де усі?

Біжи!

Почала задихатися.

Вулиці сплелися в нескінченну дорогу, і вона бігла кудись, не знаючи навіщо й куди. Вулиці не мали кінця, але нескінченно заломлювалися, перешкоджаючи дихати своєю безвихідністю й безликістю.

Де вона?

Кухня.

Чия?

Чужа.

Кухня її найкращої подруги.

Мері сидить навпроти, заціпеніла й налякана Лізиним виглядом, наливає повз чашку чай, чи то собі, чи то їй.

— Лізі, що з тобою? Благаю, не мовчи, — голосила Мері.

— Маєш цигарки? — спитала Ліза змертвілим, захриплим голосом.

— Звідки? Лізі, ти ж знаєш, я ніколи… — але зустрівши Лізин погляд, побігла в найближчий кіоск.

Намагаючись не дивитися на Мері, Ліза диміла, кашляла й звідкись із-за димової завіси вичавила з себе:

— Мері, я прийшла попрощатися. Про всяк випадок.

Мері,