Читати книгу - "Елізіум"

перебуваючи на межі істерики, дивилася на неї круглими оченятами переляканої дитини, і думки їй плуталися.

— Лізі, що трапилося?

— Сьогодні мала розмову з представниками НІ. Сподіваюся, ти розумієш, яка доля на нас чекає?

— Ти ж не скоїла нічого поганого. Тебе виправдають. Усе буде гаразд. Ти — фаталістка. Ще сміятимемось над усім цим, — Мері хапалася за слова, а ті вислизали з-під ніг. Вона падала в багнюку, незграбно вставала й знову плюхалася в болото відчаю, затинаючись, підіймалася до теплого раю оптимізму.

Глибоке затягування. Незграбна посмішка. Очі в очі.

Ліза зважилася подивитися Мері в обличчя й, одним пострілом вбиваючи дві надії, мовила:

— Мері, мене стратять.

Нарешті. Вдалося. Виплюнути. Слово. Що так мучило.

Легко.

Як у дитинстві.

Чужому.

Мері заніміла, наче її вдарили важким по голові, схлипування урвались. Два потічки на щоках — сліди недавньої істерики. Ліза дістала носовичок і витерла сльози з її щік.

— Знаєш, насправді все не погано. Якщо маєш вибір, усе не так кепсько.

Мері, подивившись на неї, як на божевільну, спитала:

— Ти про що, Лізі? Який вибір? Тебе вб’ють. Про який вибір говориш?

— Знаєш, Мері, я злякалася. Чесно, злякалася. Ми ніколи не замислювалися по-справжньому — над долею тих із нас, які опинилися по той бік. Ми відсторонювалися, зрікалися, викреслювали їх зі свого життя. Слова «це не зі мною» стояли в нас за спиною, наче янгол-охоронець або демон-охоронець. Десь там, на площах, калічили їхні тіла, тіла таких самих, як ми, й ми погоджувалися з цим. Це було не нашою долею, не нашою смертю. Так само, як і тепер, це все ще не твоя смерть.

— Але… — спробувала заперечити Мері.

Ліза, піднісши палець до губ, продовжила:

— Не мусить бути твоєю смертю. Не пропоную тобі влізти в мою шкуру, просто я себе ненавиджу, бо ніколи не намагалася зрозуміти тих, хто втрапив у таку халепу. Не мусимо голосно про це кричати, але не повинні розмежовувати життя та смерть. Ти питала про вибір. До сьогодні не уявляла, наскільки я боязка. Злякалася. Тюрми. Бруду. Фізичного насильства. Болю. Сорому. Зрадила нас усіх, живих і мертвих, відмовившись вийти на площу й померти серед білого дня. Злякалася, що мені плюватимуть в обличчя, кричатимуть «проклята». Я відмовилася від цього й зрадила себе. Проміняла на кілька днів свободи, чистого повітря. Ось моя ціна — я продала себе за світлу кімнату, чисту білизну, смачну їжу, легку смерть.

— Ти вчинила правильно, — Мері підійшла до неї, обійняла. — Не всім дозволяють вибирати. Тобі пощастило. Кожен вчинив би так само.

— Найкумедніше, Мері, у тому, — Ліза знову запалила, — що справжня я залишилася там — у темній брудній камері, на купі смердючої соломи. Я залишилася там — посеред площі й галасливого натовпу. Краща частина мене. Хтось відмовився співпрацювати. А отже, це ми — слабкі, підлі, жадібні. Я продала Інквізиції душу.

— Це ж природно, — заперечила Мері. — Чому звинувачуєш себе у тому, в природних вчинках? Неприродним є йти на страждання, якого можеш уникнути. Ну і чого б ти досягла? Встала б, сказала: «Ні! Робіть зі мною, що завгодно, все одно не співпрацюватиму з вами!». Чи тобі запропонували зрадити когось? Мене, наприклад? — Мері говорила жартома, але в останній фразі Лізі вчулися нотки переляку.

— Зовсім ні, — поквапилася заспокоїти її Ліза.

— У чому ж тоді річ? Чому тебе відпустили? Чому не арештували?

— Це допит? — поцікавилася Ліза.

— Ні, але ти з ними про щось домовлялася? Може, ти щось забула мені розповісти?

— Наскільки я розумію, їм забракло доказів, аби судити мене.

Мері розреготалася:

— Коли це вони їх потребували? Вигадати не складно. Тоді відмовся. Тебе залякують.

— Відмовитися легко. А звідтоді лікті кусатимеш — мав шанс домовитися і звів його на ніщо. Змусять-бо тисячу разів пошкодувати про відмову від співпраці.

— Ну ось, бачиш, ти лише обрала найкраще з можливого. Не мучся марними докорами сумління.

Не пам’ятала, як повернулася додому, як відкараскалася від Мері та її нав’язливої опіки. Впала на ліжко й довго лежала, розглядаючи ліплення на стелі. Їсти бажання не мала, та змусила себе. Нащо тепер підтримувати існування? Потребує сил. Для чого? Для боротьби. Для боротьби? За що? З ким? Засміялася й не могла зупинитися хвилин зо п’ять, аж поки знесилена впала на підлогу. Підвелася. Зашторила вікна. Треба подумати. Подумати? Про що? Про життя? Немає бажання. Про смерть? Надто страшно. Поки що. Завтра. Ввімкнула музику, почала танцювати. Хаотичні рухи. Різкі. Плавні. Про що це? Про життя? Про смерть?

5. Суд

Прийшла за годину й сиділа в порожній залі.

Ранок.

Ранок суду.

Шалено сонячний.

Просочений сонцем пил осідає на кріслах, столах, вальсує в повітрі.

До суду хвилин сорок.

Скоро все скінчиться.

Відпустять додому.

Потім усе закінчиться. Зовсім.

Відпустять назовсім, на особливе небо проклятих, де більше не буде інквізицій, суддів, слідчих.

Тільки, ласкавий Боже, дай витримати все.

Бути

вищою

від свого велетенського страху.

Чому говорять про силу, за яку хочуть убити й уб’ють?

Де та сила?

Чому не приходить на допомогу, і яка в ній користь, який гріх? Чому тепер, коли світ став таким жаданим й красивим, не