Читати книгу - "Замогильні записки"

штати; вони засвідчували своїм підписом договори монархів та були поручителями Кліссону, але з величезними зусиллями добилися для продовжувача славного роду чину молодшого лейтенанта.

У збіднілої бретонської знаті залишався один прихисток – королівський флот: туди хотіли влаштувати мого батька, але спочатку треба було поїхати до Бреста, жити там, платити вчителям, купити обмундирування, зброю, книжки, вимірювальні прилади – де взяти грошей на все це? Королівську грамоту про направлення хлопця на флот через відсутність покровителя роздобути не вдалося: власниця Вільнева з горя занедужала.

І тут мій батько вперше в житті виявив рішучість, яку я за ним знав. Йому було близько п’ятнадцяти років: розуміючи тривоги матері, він підійшов до її ліжка і промовив: «Я не хочу бути для вас тягарем». Мати залилася сльозами (мій батько двадцять разів переповідав нам цю сцену). «Рене, – запитала вона, – що ти збираєшся робити? Обробляй своє поле». – «Воно не може нас прогодувати; дозвольте мені поїхати». – «Ну що ж, – відповіла мати, – хай буде по-твоєму, і хай допоможе тобі Бог». Ридаючи, вона обійняла сина. Того ж вечора мій батько покинув материнський дім і вирушив у Дінан, де отримав від нашої родички рекомендаційного листа до одного мешканця Сен-Мало. Юний шукач пригод найнявся на військову шхуну, що відпливала за кілька днів.

Маленька республіка Сен-Мало в ті часи одна відстоювала на морі честь французького прапора. Шхуна приєдналася до флотилії, яку кардинал де Флері послав на допомогу Станіславу, обложеному росіянами в Данцигу. Зійшовши на берег, мій батько взяв участь у пам’ятній битві 29 травня 1734 року, де півтори тисячі французів на чолі з хоробрим бретонцем де Бреаном, графом де Плело, виступили проти сорока тисяч московитів під командуванням Міниха. Де Бреан, дипломат, воїн і поет, загинув, а мій батько був двічі поранений. Він повернувся до Франції і знову найнявся на корабель. Судно зазнало аварії біля берегів Іспанії, в Галісії на батька напали розбійники й обдерли його до нитки; він морем дістався до Байонни і знову появився в отчому будинку. Хоробрість і любов до порядку здобули йому пошану. Він переселився на Антильські острови; у колоніях він розбагатів і заклав нові основи добробуту нашої родини.

Бабуся довірила піклуванню Рене іншого свого сина – П’єра, пана де Шатобріана дю Плессі, чий син, Арман де Шатобріан, був розстріляний за наказом Бонапарта у Страсну п’ятницю 1810 року. Це був один з останніх французьких дворян, що віддали життя за монархію [4]. Мій батько перейняв на себе клопіт про брата, хоча постійні нестатки прищепили йому суворість, яку він зберіг до кінця життя; non ignara mali [5] не завжди йде людині на користь; нещастя вчить не лише м’якості, а й жорсткості.

Пан де Шатобріан був високий, сухорлявий чоловік з орлиним носом, тонкими блідими губами, глибоко посадженими маленькими очима кольору морської хвилі, тобто синьо-зеленими, як у левів і стародавніх варварів. Я ні в кого більше не зустрічав такого погляду: коли в ньому кипіла лють, здавалося, що блискотлива зіниця ось-ось вилетить і уб’є вас, мов куля.

Мій батько був одержимий одною-єдиною пристрастю, пристрастю до свого імені. Його звичайним станом був глибокий смуток, що посилювався з роками, і мовчання, яке порушувалося лише в нападі гніву. Скупий, бо він жив надією повернути своєму імені споконвічний блиск, гордовитий з іншими дворянами на засіданнях Бретонських штатів, суворий зі своїми васалами в Комбурзі, небагатослівний, деспотичний і грізний з домашніми, він усім своїм виглядом викликав страх. Якби він був молодший і дожив до Революції, він відіграв би важливу роль або загинув від рук повсталої голоти. Безперечно, він був людина обдарована: я певен, що, обіймаючи високу посаду у військовому чи цивільному відомстві, він неодмінно укрив би себе славою.

Після повернення з Америки він вирішив одружитися. Народився він 23 вересня 1718 року, а в тридцять п’ять років, 3 липня 1753 року, повінчався з Аполліною Жанною Сюзанною де Беде, народженою 7 квітня 1726 року, дочкою пана Анжа Аннібаля, графа де Беде, власника Ла Буетарде. Молодята поселилися в Сен-Мало, за сім чи вісім льє від якого обидва вони народилися, тож могли бачити з вікон свого будинку небеса, під якими з’явилися на світ. Моя бабуся з материнського боку, Марі Анна де Равенель де Буатейєль, власниця маєтку Беде, народилася в Ренні 16 жовтня 1698 року і виховувалася в Сен-Сірі, коли ще жива була пані де Ментенон: засвоєні там уроки вона передала своїм донькам.

Мати моя, що мала неабиякий розум і багату уяву, виросла на читанні Фенелона, Расіна, пані де Севіньє та на історіях із життя двору Людовіка XIV; вона знала напам’ять усього «Кіра». Аполліна де Беде була негарна – смуглява, маленька, з грубими рисами обличчя; її вишукані манери і жвава вдача були цілковитою протилежністю батьковій строгості й незворушності. Вона так само любила товариство, як він – самотність, у ній було стільки ж жвавості і рухливості, скільки в ньому манірності і сухості; неможливо назвати жодної її пристрасті, яка не розходилася б із чоловіковими вподобаннями. Необхідність пригнічувати своє єство поселила в її душі меланхолію, яка вигнала веселість і безтурботність. Змушена мовчати, коли їй хотілося говорити, вона втішалася, віддаючись свого роду галасливому смуткові, і її зітхання були єдиним, що порушувало батьків тихий смуток. А що стосується благочестя, то тут матуся була справжній ангел.

2
Народження моїх братів і сестер. – Я з’являюся на світ
Вовча долина, 31 грудня 1811 року

Свого первістка матуся народила в Сен-Мало; його назвали Жоффруа, як майже всіх старших синів у нас у роду; він помер немовлям. Услід за ним на світ з’явилися ще один хлопчик і дві дівчинки – ніхто з них не прожив і року.

Всі четверо померли від крововиливу в мозок. Нарешті, моя мати народила третього хлопчика, якого назвали Жан-Батистом: це він згодом одружився з онучкою пана де Мальзерба. Після Жан-Батиста народилися чотири дівчинки: Марі Анна, Бенінь, Жулі і Люсіль, усі дивовижної краси; з них лише дві старші пережили бурі Революції. Краса – серйозна дурниця, довговічніша за всі інші дурниці. Я – остання, десята дитина. Цілком імовірно, що чотири мої сестри завдячують своєю появою на світ бажанню мого батька зміцнити свій рід народженням другого сина; я опирався, життя не приваблювало мене.

‹Уривок із запису про хрещення Шатобріана›

У своїх