Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Це грізне правило нікого не мина, Не розбираючи, де муж, а де жона. Ба йя… Повинна, як усі, коритися цареві: Жду, поки перекаже він, Щоб я з ’явилася до нього на поклін.

Фізично Альбертина теж змінилася. Її довгасті сині очі стали не ті: видовжилися ще більше; колір очей зберігся той самий, але вони ніби зволожилися. Отож коли вона заплющувалася, здавалося, наче дві фіранки застували вигляд на море. І головно ця деталь, гада, стояла в мене перед очима, коли я розлучався з нею на ніч. А вранці я довго з подивом розглядав хвилясте її волосся, наче бачив його вперше. Бо що може бути чудовішого за вінець перевитих чорних фіялок над усміхненим дівочим поглядом? Усміх обіцяє більше дружбу, а блискучі завої гривок-квіток дихають чуттєвістю, вони здаються текучою плоттю і розпалюють гострішу жагу.

Вступивши до моїх покоїв, Альбертина стрибала на ліжко; часом угадуючи мій настрій, вона присягалася в щирому запалі, що радше помре, аніж покине мене: це було в ті дні, коли я встигав поголитися перед її приходом. Вона належала до тих жінок, які не вміють відрізняти розум від чуття. Втіху, яку справляє їм гладесенька шкіра, вони пояснюють душевними прикметами того, хто їм заповідає щасливу прийдешність, прийдешність уже не таку щасливу і не таку потрібну, якщо запустити бороду.

Я питав, куди вона вибирається. «Здається, Андре хоче мене повезти до Бют-Шомона, я там зроду не була». Звісно, здогадатися, коли Альбертина бреше, а коли каже правду, я не міг. Зрештою я вірив, що Андре розповість мені докладно, які місця вони оглянули з Альбертиною. В Бальбеку, доведений Альбертиною до змори, я марив, що колись скажу Андре брехливо: «Андре, золотко! Ну чом ми не зустрілися раніше? Я покохав би вас! А тепер моє серце належить іншій. Але й так ми можемо часто бачитися, бо моє кохання завдає мені багато жалю, а ви моя втішальниця». І ось ця брехня, не збігло й трьох тижнів, як стала правдою. Можливо, Андре увірувала в Парижі, що я, по суті, лукавлю і що я її кохаю, так само як запевне повірила б мені в Бальбеку. Бо правда так змінюється для нас, що не те що інші — сам чорт тут ногу вломить. Знаючи, що Андре розповість про все, що вони з Альбертиною робили, я просив її (і вона згодилася) заїжджати по Альбертину щодня. Тож я міг любісінько сидіти собі вдома. Те, що Андре — одна із «трона» бальбецьких дівчат, додавало мені віри, що я дістану потрібні мені відомості про Альбертину. Тепер з усією щирістю я міг би сказати їй, що мій спокій у її руках.

З другого боку, я зупинив свій вибір на Андре (вона була нині в Парижі, відмовившись від свого наміру вернутися до Бальбека) як на проводирці моєї приятельки, почувши від Альбертини, що в Бальбеку Андре була до мене небайдужа, і саме тоді, коли я боявся, чи не увірився я їй: якщо в мене виникало таке побоювання, то, може, я щиро кохав Андре. «Як же ви не здогадалися? — дивувалась Альбертина. — Адже ми жартували з вас обох. Зрештою, хіба ви не зауважили, що вона перейняла від вас манеру говорити, міркувати? Надто це вражало зараз потому, як вона з вами розлучалася. їй зайве було казати, що вона бачилася з вами. Це відразу впадало в вічі, як тільки вона являлася. Ми перезиралися й пирхали. Вона скидалася на вугляра, ладного поклястися, що він ніякий не вугляр, хоч сам чорний як мара. Мірошник не доводить, що він мірошник, він весь уборошнився, навіть плечі в нього уроблені в борошно од мішків. З Андре було те саме, брови в неї лізли на лоба, як у вас, та ще й ота її довга шия, — словом, цього не передати. Коли я читаю надворі книжку з вашої кімнати, ясно, чия ця книжка, бо від неї тхне після ваших паскудних обкурювань[4]. Це нібито й абищиця, але абищиця, як на як, мила. Щоразу, як хтось відгукувався про вас тепло, хвалив вас, Андре аж цвіла».

А проте про всяк випадок, щоб запобігти будь-яким каверзам, я порадив Альбертині відкласти поїздку до Бют-Шомона і поїхати до Сен-Клу чи деінде.

Це не означало, я знав, ніби я бодай трохи кохав Альбертину. Може, кохання — це всього-на-всього щось на кшталт брижів, що під впливом якогось хвилювання збурюють душу. Схожі кола перевернули мене всього, коли Альбертина сказала мені у Бальбеку про мадемуазель Вентейль, але нині вони розгладилися. Я розлюбив Альбертину, душевний щем затих, мені вже не боліло, як у бальбецькому потязі, коли я дізнався, яка була юність ув Альбертини, може, не без візит до Монжувена. Про все це я довго міркував, я зцілився. Але іноді Альбертинин жаргон насував мені думку — не знаю чому, — що на своєму короткому віку вона, мабуть, наслухалася компліментів, освідчень, і вислуховувала їх принаймні з утіхою, як не з насолодою. Так, скажімо, вона допитувалася з будь-якого приводу: «Це правда? Щира правда?» Звісно, якби вона сказала, як-от Одетта: «Ви щирі у своїй страхітливій брехні?» — мене це, певна річ, не збентежило б: безглуздя цього вислову ставилося б на карб жіночому курячому мозкові; та коли Альбертина допитувалася: «Це правда?» — вона справляла чудне враження, ніби сама не могла здати собі в чомусь справи, ніби брала вас у свідки, ніби поступалася розумом перед вами (їй казали: «Ми вже годину в дорозі» — або: «Дощ припустив» — а вона відгукувалася: «Правда?»). На жаль, запитання: «Правда? Це щира правда?» — диктувалися не її невмінням розібратися в подіях. Радше навпаки: ці слова випливали з її ранньої дійшлости й були відповіддю на висловлене: «Ви ж бо знаєте, що гарнішої за вас я ще не стрічав», «Ви ж бо знаєте, що я кохаю вас безтямно, що я гину». Саме на таке освідчення відповідалося з кокетно-скромною згідливістю отими: «Правда? Щирісінька правда?» — які зі мною вже служили Альбертині тільки