Читати книгу - "Залюблені в сонце"

не захотіла його гукати, хоча потім жаліла (він не помітив мене, але чомусь озирнувся — і якось так жалібно, як підбитий лелека, змахнув у повітрі лівою рукою)…

Напевне, ми вже ніколи не погуляємо разом у нашому парку?

…сьогодні читала про Мазепу і Мотрю, Ромео та Джульєтту, Антонія і Клеопатру, Абеляра та Елоїзу — великий список закоханих знаменитостей за довгі роки людської історії… — і плакала, як трирічна дівчинка…

А якщо Костик мене покличе, прохаючи пробачення?…нехай би він зробив так, Боже, нехай би йому прийшло це до голови… я давно вже просила би в нього пробачення, якби образила його… бо якщо ми любимо одне одного, читала я у якійсь книжці для дорослих, то кохання не знає, що таке приниження перед тим, кого любиш…

А може, він просто не любить мене?

…стану відомою спортсменкою, здобуду для України олімпійське золото у змаганнях зі стрибків у висоту, — потім заграють гімн, я плакатиму і буду думати: «Де ж ти, Костику? Чи бачиш мене зараз? Правда, як я високо залетіла, аж лячно?..

Але навіщо мені, любий, ті медалі, коли тебе немає поруч? Нащо холодна слава без любові? Блиск золота — без тепла твоїх рук, коханий? Де ти, Кос-ти-ку? Де ти? Де?..

А якщо мій — чи не-мій? — Костик вже має іншу?…якщо йому добре, то… але всі книжкові теореми летять до біса, коли це насправді так… взяла би і плюнула їй в лице… звідки в мене такі думки, що це зі мною… він не може мати іншої, заспокійся, Марійко, він — це ти, ти — це він, ви двоє — однорідні й рівноправні шматки великого речення… але це речення тимчасово і помилково, забрело у гості до всіляких словосполучень чи дієприкметникових зворотів…

Отже, все буде добре? Правда?

…якщо ти і Кость — ви ж не Ромео і Джульєтта з їхньою ворожнечею між родами! — будете поволі осягати нехитру, але дуже нелегку правду, що навіть на Сонці бувають плями. Просив Ісус в Гетсиманському саду: «Боже, хай обмине Мене чаша ця», — і це хіба якось принизило Його? Навпаки: прибрало нашарування ідолопоклоніння, хвилева слабкість зробила сильнішим, бо Він, виявляється, не камінь, а Боголюдина…

Отже, якщо ти — це Кость, а Кость — це ти, то ваша сварка є лише прикрим епізодом на великому шляху до великої мрії, який вам суджено пройти разом…

Але як це пояснити Костикові?

* * *

Також цього разу під час київських відвідин Костеві не вдалося уникнути неприємної пригоди. Цікаво, як би вчинила у цій ситуації Марійка? Але про все по порядку.

Була субота. Люди снували дообіднім містом, кожен у пошуку власного щастя (вигоди? любові? відпочинку?). Батько пішов залагоджувати доручену йому директором старомихайлівської фірми: «Таксі і К°» справу, що була власне найважливішою причиною їхнього приїзду до столиці. Гроші на готель батькові виділили теж, але він хотів зекономити, ночуючи у недолугого, з точки зору Костика, родича.

Навколо переважно лунав «южный» діалект російської. Українська проривалася іноді, наче репліки бідного родича на бенкеті для заможних. Хоча на українську ніхто не реагував агресивно чи особливо.

Кость зайшов до центрального універмагу. Все одно до зустрічі з батьком в обумовленому місці залишалося дві години. Він вештався поверхами, думаючи про те, що гроші наразі не дуже полюбляють його кишеню. Але основне — відсутність лінощів і чітка мета. Ось відділ із картузами. Мамо! Який класний вибір! Це тобі, Костю, не старомихайлівські магазини… Там ти почуваєшся кумом королю, а тут? Отож… Дуже класний цей темно-синій… і цей чорний… і той темно-сірий з оригінальним дашком… Як жаль, що поруч немає Марійки!

Він хоче щось перепитати — чи продавця, чи консультанта. Але чомусь комплексує. Костик то червоніє, то блідне, раптом наділяючи працівників центрального столичного універмагу якимись невластивими для них рисами. Вони здаються йому, хлопцеві з невеличкого райцентру, людьми якоїсь іншої, ліпшої раси, що мають інше життя і надприродні можливості.

…Це не молоді жінки, а казкові феї з прекрасними ликами, на яких відбиваються промені таємничого позагалактичного світла. Їхні очі — це очі єгипетського сфінкса, їхні руки пам'ятають особливості шкіри фараона Хаммурапі чи Рамзеса, а їхні ноги — це ноги тих жінок, що знаються на тонкощах скіфських степових забав…

Але, попри все нахлинуте обожнення — звідки? чому? — перепитувати доводиться:

— Вибачте… скажіть, будь ласка…

— ???

— Скажіть, будь ласка, чи… чи…

— Да, парень, я тєбя слушаю, — неначе прохромила Костя ця згірдлива репліка поміж бесідою однієї з «єгипетських жриць».

— А… а… скільки коштує цей картуз?

— Какой картуз? Ти цєн нє видішь, што лі?

Спантеличений Кость, несподівано навіть для себе, перейшов на російську:

— Ну, ета, сіняя шляпка… Сколько она стоіт?

— Какая ещьо шляпка, паря? Ти обкурілся малость, што лі? — знущалася з хлопця продавщиця (чи то пак консультант) своєю російською чи то з таращанським, чи то зі жмеринським акцентом.

Сором залив хлопцеві лице. Найперше сором за себе. Він кулею вилетів із відділу картузів. Чому він у столиці рідної держави пробував калічити свою рідну мову? Що з ним сталося? Звідки на нього нахлинуло таке вульгарне пристосуванство?

Відповідей не було. До зустрічі з батьком ще залишалося трохи часу. Кость був червоний, мов колишній радянський кумачевий стяг. Усе! Більше ніколи! Що? Так не роби!

Клянешся? Так. Навіть якщо з тебе сміятимуться? Навіть тоді.

Навіть якщо тобі буде вигідно розмовляти чужою мовою? Навіть тоді.

Навіть якщо твоя непоступливість може тобі дорого коштувати? Навіть тоді. Амінь.

Батькові він, ясна річ, не розповів нічого.

* * *

Звісно, що ніхто не може бути аж настільки точним бухгалтером думок