Читати книгу - "Чужий у Міфгороді"

я зупинився біля дверей.

Марк недобро посміхнувся.

— Трохи затримаюся. Стіни товсті — гарне місце для оборони.

— Ти… Марку, не верзи дурниць.

— А як же жінка? — подав голос Коцький. — Ні, я її шукати піду…

— Уперед! Бігом!! — гаркнув Марк, виштовхуючи нас за поріг.

І ми побігли. Лиш хата зникла за деревами, ззаду почулися одиночні автоматні постріли.

* * *

Дуб виріс від часів нашого останнього полювання. Згадалася фотографія. Петро Антонович — директор школи номер п'ять стоїть у центрі з грізним «Бенеллі» дванадцятого калібру у руках. Я красуюся з лівого боку, упершись долонею о віковий стовбур. Десь праворуч з скраю світлини визирає Качура. Марка на знімку немає — він фотографував.

Ким ми стали тепер? Один — упир, другий — чорт, третій — кіт.

А я — зрадник, який покинув друга.

Боягузливий герой.

Виродок, який мусить усе за всіх вирішувати.

Я знайду те кляте чарівне Яйце, Марку!

Зелена крона тонула у рожевих хмарах. Ви-со-чінь! Поплювавши на руки, я вчепився в зморшкувату кору та притиснувся до Дуба всім тілом. Там, усередині, нуртували живі соки й, здавалося, що десь у глибині могутнього дерева стукає серце. Я підтягнувся, вхопився за наступну заглибину у корі. Казкові герої — народ живучий.

* * *

Хмари лагідно стелилися попід ногами. Втоми не відчувалося, ніби не дерся щойно з останніх сил. Напевно, Цар-Дуб допоміг мені, давши сили давно не тренованому тілу. Ось тільки сорочка порвана, забризкана кров'ю з подряпин на руках і грудях.

Весь світ під ногами. А на самому обрії височіють туманними замками гори.

— Герой?.. Ну, нарешті! — просичав позаду бридкий голос.

Обернувшись, я завмер.

Він повільно виповзав із густої темряви. Колись разом з мамою мені подобалося рахувати вагони потягів, що проїжджали повз залізничну станцію. Змій, що вибирався з лігва, викликав такий саме ефект — його кортіло порахувати.

— Образливо, коли тобі дають другорядну роль та й же у амплуа злодія, — сказав він.

«У плазуні метрів десять… — подумав я. — Ні, двадцять! Мабудь, ще й отруйний. Все — з'їсть…»

— Ненавиджу кіно, у якому назустріч Героєві біжить натовп дрібних злодюжок — аби тільки ефектно пасти від героїчної руки. Злодії хиблять, злодії дурні, в їхніх очах немає віри в перемогу… — Слова вилітали з пащі Змія разом зі смарагдовими краплями отрути. — Але я не такий! Ніяких другорядних ролей, ніколи!

Очі Змія палахнули зеленим полум'ям.

«Цей тип, точно, колись грав у провінційному театрі… Кого ж він мені нагадує? А ікла — з долоню… З'їсть!»

— Ширяючи над містом, я зрозумів свою роль, — продовжив Змій, неспішно підповзаючи усе ближче. — Хочеш переписати сценарій моєї вистави? — Ставши дибком, він, немов Гамлет череп бідного Йорика, простягнув вперед куцу лапу, у якій зблиснуло… Яйце. — Ось! Я, я вкрав його у Пташиного Царя. Спробуй — забери!

Змій роззявив пащу і плюнув мені під ноги. Калюжа зеленкуватої отрути тхнула сіркою. Я позадкував.

— Може, краще три завдання? Чи що там Герой має виконати?

Відступаючи, я кинув погляд вгору. Над головою Змія у яскравих сонячних променях величезна хмара дедалі більше скидалася на сріблясто-білого Орла. Спалахнувши райдужними іскрами, розкрилися примарні крила. Орел висмикнув дзьобом перо і кинув униз. Потім підморгнув та розтанув у блакиті.

— Стій! — заволав Змій, ляснувши щелепами, спробував перейняти орлів дарунок — та марно.

Прослизнувши повз гада, воно опустилося до моїх ніг. Мить — і не перо це зовсім, а меч, блискуюча холодна криця.

Ухопившись за довге руків'я, я відчув щось нове — в собі.

— То кажеш, ніяких другорядних ролей? — і я підняв над головою клинок.

Змій заревів та кинувся у бій.

* * *

Гарячі краплі крові повільно котилися вниз, через край хмарного Вирію. Мертвий Змій плавав у калюжі власної крові, помалу танучи у ній. Але перш ніж здохнути, він добряче мене пошматував. Чудово, що вже в раю — нікуди не треба бігти, аби померти…

Яйце-райце, світилося, гріло долоні, здавалося живим. Одне бажання? Най-най? Що таке щастя для всіх?

Чомусь згадалися слова капітана Матвєєва, про які я так і не розповів Маркові: «Ви ніколи не станете своїм серед оцих, розумієте? Ви їм не потрібні. Якщо доведеться вирішувати — зробіть усе правильно. Ми, люди, в боргу не залишимося».

У голові лунали слова Марка: «Це тест… Ти мусиш вирішувати… Дарунок щастя», та перед очима пропливали картини минулого: «Ти не наш… Забирайся геть… Іди до своїх…». Невже капітан мав рацію? Наша суть, люди ми, чорти чи вовкулаки, незмінна: світ поділяється на своїх та чужих.

Місто ледь виднілося далеко внизу. Там, у Міфгороді, люди та казкові істоти убивали одне одного.

А я все ніяк не міг вибрати.

Тому що жодне щастя для всіх не варто смерті друга.

* * *

Оповитою легким ранковим серпанком вулицею, переступаючи через залишки барикад, крокував Казковий Герой. Під стоптаними черевиками тріщало бите скло та дзеленчали холодні автоматні гільзи. У руці Героя щось світилося, і це сяйво збирало навколо людей та нелюдей. З кожним кроком їх ставало дедалі більше. Всі вони — чужі і свої, зачудовано дивилися на світло, уникаючи Героєвого погляду. Під чарівними променями стала помітна тоненька райдужна плівочка що відділяла реальність від світу людської уяви. Здавалося — зроби крок і потрапиш у далеку Казку, що доступна лише у безтурботному дитинстві.

— Як справи, пане Коцький? — Герой повернувся до Кота, який притримував під лапу гарненьку, але добряче скуйовджену Лисицю.

Кіт, ворухнувши довгими сивими вусами, мовчки вклонився.

— Здається, це ваше? — Казковий Герой підняв з асфальту розтріскане пенсне і протягнув Гайворону.

Птах, підсліпувато