Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

«Чорт!» — вилаявся подумки Людвігс і сказав у трубку:

— Я був зайнятий справами. Що сталося, Веллерман?

— Оберштурмбанфюрер, у місті неспокійно. Активізувалися радянські партизани. На залізничному вокзалі якийсь невідомий, переодягнений у німецьку форму, вистріляв пістолетну обойму у натовп офіцерів. Серед забитих — полковник із штабу танкової армії… Ви слухаєте, Людвігс? В районі Високого Замку годину тому підірвано гранатою легкове авто з чиновниками гебітскомісаріату… У підвалі комендатури сапери виявили міну уповільненої дії, тільки щасливий випадок…

Веллерман говорив, а обличчя оберштурмбанфюрера хмурнішало. Його насамперед цікавило, чи близько підійшли радянські війська до міста. А Веллерман, як видно, знав про становище на передових позиціях армійського угруповання фельдмаршала Моделя стільки ж, скільки й він, Людвігс. І все ж, слухаючи схвильовану скоромовку гестапівця, оберштурмбанфюрер зробив для себе певні висновки.

«Тікають, — подумав він. — Вокзал переповнений офіцерами — отже, тилова служба поспішає вислизнути, доки не пізно. Гебітскомісаріат — теж…»

Усе ясно, і на розмову з начальником гестапо далі не варто було витрачати дорогоцінні хвилини.

Людвігс різко перебив його:

— Веллерман, для чого ви мені все це розказуєте?

— У мене бракує людей для енергійних каральних заходів. Я хочу, щоб ви послали у моє розпорядження хоча б взвод своїх солдатів. Вони потрібні негайно!

— На жаль, це неможливо. Ви мусите знати, що мої солдати та офіцери мають свої обов’язки, і немає потреби відривати їх від справ, особливо тепер.

— Оберштурмбанфюрер, — Веллерман підвищив голос, — майте на увазі, що гестапо…

— Знаю, що таке гестапо! — наливаючись кров’ю, закричав Людвігс. — За офіцерів фюрера відповідатимете ви, а не я! Не звалюйте своєї роботи на чужі плечі. Я поки що не маю щастя вважатися вашим підлеглим і радив би вам не вказувати мені, Веллерман! — не слухаючи начальника гестапо, який почав був щось пояснювати, Людвігс жбурнув трубку. Та ледь вона торкнулась важеля, знову тенькнув дзвінок. Цього разу доповідав командир підрозділу особистої охорони Людвігса. Щойно прибув офіцер, відрекомендувався як представник ОКХ[2], пред’явив відповідні документи і наполягає на терміновій аудієнції з оберштурмбанфюрером. Що накаже оберштурмбанфюрер?

— Відберіть у нього зброю і проведіть до мене. Попередьте, що я можу приділити йому не більше п’яти хвилин.

Штаб загону містився у будинку напроти. Не встиг Людвігс подумати над тим, які справи могли привести до нього посланця верховного командування сухопутних сил, як двері без стуку відчинилися. Поріг переступив огрядний немолодий офіцер. Його припухлі, почервонілі очі дивилися втомлено. Мундир, козирок високого кашкета, навіть густі темні брови, були припудрені жовтуватим пилом. Сіро-зелений кітель з вузенькими смужками срібних погонів і петлиці свідчили про те, що це звичайний армійський майор, грубуватий, у погано припасованому обмундируванні, схожий на тих призваних запасників, яких чимало з’явилося останнім часом у прифронтовому місті. Прибулий підкинув угору руку.

— Хайль Гітлер!

— Хайль, — недбало відповів оберштурмбанфюрер, з відтінком легкого презирства і розчарування змірявши поглядом незграбну постать майора.

Останнього не збентежила холодність прийому. Він пройшов на середину кімнати, мовчки простяг оберштурмбанфюреру пакет і, всупереч усім правилам військового етикету, спокійно вийняв з кишені портсигар.

Ад’ютант Гольбах розгублено кліпнув білими віями. Губи Людвігса здригнулись від обурення. Проте, стрівшись поглядом з майором, він не загорлав, не затупотів ногами, не витурив нахабу геть. Було щось в очах прибулого таке, що змусило Людвігса простягти руку до столу, до коробки з сірниками, забувши на мить, що він не жовторотий лейтенант, а старший офіцер СС, зобразити на обличчі щось на зразок ввічливої посмішки. Людвігс міг би присягтися, що вже бачив цю людину раніше, зустрічав у такому оточенні, де погони оберштурмбанфюрера мали не більше ваги, ніж нашивки фельдфебеля…

Випереджаючи начальника, ад’ютант Гольбах запопадливо креснув перламутровою запальничкою.

— Розкрийте пакет, оберштурмбанфюрер, я привіз його для вас, — з посмішкою сказав майор, жадібно затягтись димом сигарети. — У нас мало залишилось часу.

Печатки зламалися. Сургуч посипався на паркет. Обличчя Людвігса витяглося.

— Ви сьогодні… з Берліна?

— Ні. Учора. Я вилетів літаком, але нашого «хейнкеля» обстріляли російські винищувачі. Пілот ледве дотяг до першого ж аеродрому по цей бік Карпат. Далі довелося добиратись на автомашині.

Людвігс сам підсунув майорові крісло. Ще раз перечитав вийнятий з цупкого коленкорового конверта папір. Майже з острахом ще раз глянув униз, на підпис.

Ні, він не помилився. Під коротким текстом машинопису стояло розмашисте: Гіммлер.

Одне це слово наче витіснило з паперу всі інші слова. Розхвилювавшись, Людвігс не міг вникнути у суть наказу. Від думки, що рука «всесильного Генріха» ще вчора торкалася папірця, якого він зараз тримає пальцями, в оберштурмбанфюрера на скронях запульсувала кров.

Нарешті він зосередився. Рядки, що стрибали перед очима, стали на місце. До свідомості Людвігса дійшов зміст написаного. Брови поповзли догори.

Діяльність солдатів та офіцерів загону «Чорне яблуко» на окупованій території виходила далеко за рамки функцій звичайних військових, навіть есесівських частин. Коли було одержано шифровку про вилучення будь-якими засобами золота і коштовностей у населення — це не викликало у Людвігса ні роздумів, ні подиву. Добре розумів він і наказ, згідно з яким відправив у Німеччину десятки рідкісних художніх полотен і скульптур, що зберігалися у місцевих музеях та картинних галереях. Пригадалася таємна директива про розкопки на пустищі поблизу міської цитаделі. Люди Людвігса вночі вийняли з рівчака кілька десятків трупів львівських учених, розстріляних батальйоном «Нахтігаль»[3] ще в 1941 році. Бензин та вогонь зробили своє, а у виконавців цієї «делікатної» операції з’явилися на грудях нові нагороди.

Загін «Чорне яблуко» для того й існував, щоб виконувати те, чого не довіряли іншим.