Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

незламних борців проти фашизму. Герої збірки — люди реальні, не вигадані, але їхні вчинки настільки незвичайні, до неймовірності сміливі, що можуть здаватися фантастичними пригодами.

Підпільники в оповіданні «Таємниця «Ардельт-верке»» добре усвідомлювали небезпеку проникнення в лабораторію замаскованого заводу в районі Вроцлава, щоб добути креслення таємної зброї ворога. Та вони, як показує письменник, відзначались не тільки особливою сміливістю й витримкою, а й володіли потрібними знаннями, неабияким життєвим досвідом, хоч раніше ніколи не були розвідниками. Завдяки зусиллям цих безстрашних людей — вчителя, лікаря, інженера — та їх побратимів, в'язнів гітлерівського концтабору, які працювали на військових об'єктах, було виявлено, що на заводі «Ардельт-верке» виготовляють деталі реактивних двигунів для літаючих снарядів ФАУ, якими фашисти руйнували Лондон.

Розповідь про творчість А. Стася буде неповною, коли не згадати про активну роботу, здійснювану письменником в галузі літературного запису.

Колишній секретар Ровенського підпільного обкому Компартії України, доктор історичних наук А. Кизя справедливо зазначив, що спогади «бувалих людей» в літературному записі Анатолія Стася стали в ряд кращих творів нашої мемуарної літератури, присвяченої вічно живій темі героїзму радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Творча позиція письменника знаходить відбиття і продовження в його активній громадській діяльності. Анатолій Олексійович Стась очолює Комісію радянського фонду миру Української PCP, його обрано заступником голови Республіканського комітету захисту миру, він брав участь в роботі Московського Всесвітнього конгресу миролюбних сил. Спілкування з представниками багатьох країн, з людьми доброї волі, які борються за зміцнення миру і дружби між народами, обстоюють ідеї гуманізму, співробітництва і прогресу, — джерело нових тем і нових образів для творчості письменника.

Михайло Логвиненко

ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ


У прифронтовому місті
1

Тонко забряжчали шибки. Люстра під стелею гойднулася, заграла мелодійним передзвоном кришталю. Приглушений гуркіт увірвався в кімнату крізь темні світломаскувальні штори на вікнах.

Гриміти почало ще звечора. Перші вибухи долітали здалеку, були ледве чутні, наче притамоване зітхання землі. Тепер канонада лунала розкотисто і погрозливо, з точно розрахованими інтервалами…

Сухі пальці звично ковзнули по ґудзиках кітеля. Клацнувши пряжкою ременя з маленькою, як іграшка, кобурою браунінга, оберштурмбанфюрер[1] Людвігс тривожно прислухався. Презирливо глянув на шести ламповий «Імперіал», що тьмяно виблискував лаком біля неприбраного ліжка.

Радіо брехало безсоромно. В останньому зведенні про події на Східному фронті не було навіть натяку на ті місця, де перебував оберштурмбанфюрер СС Роберт Марія Людвігс зі своїм штабом. За словами берлінського диктора виходило, що ця ділянка окупованої території усе ще залишається глибоким тилом, а бої точаться значно далі на південний схід, принаймні кілометрів за сто п’ятдесят від міста. Та Людвігс з деякого часу почав досить скептично ставитися до повідомлень, що їх посилали в ефір радіостанції рейху. В розпорядженні начальника загону особливого призначення, загону, що десь в канцелярії резиденції рейхсфюрера СС значиться під шифром «Шварцапфель» — «Чорне яблуко», було чимало інших каналів, якими надходила інформація про справжнє становище на фронті. І все ж, навіть для нього, оберштурмбанфюрера СС, зміни, що сталися за ніч, були несподіванкою.

Людвігс нервував. Йому здавалося, що ад’ютант занадто повільно пакує речі. Неквапливість штурмфюрера, біловолосого офіцера років тридцяти, який завжди тішив Людвігса своєю педантичністю, підкресленою акуратністю і догадливістю, тепер дратувала.

Офіційного наказу залишити місто, щоправда, не надійшло. Про всякий випадок оберштурмбанфюрер не висловлював своїх намірів уголос. Та мусить же цей Гольбах нарешті сам розуміти, що коли снаряди рвуться майже на околиці… Проте ад’ютант наче мав насолоду пакувати комплекти уніформи та цивільні костюми оберштурмбанфюрера повагом, без поспіху. Схиливши набік розчесану на проділ голову, він дбайливо розгладжував долонями чорне сукно, змахував щіткою невидимі порошинки з оксамитових комірів, любовно вирівнював кожну складку, перш ніж заховати мундир або шинель у чемодан.

«Порпається, як стара економка», — неприязно подумав Людвігс, поглядаючи на годинник. Наближався світанок, а штурмфюрер не зібрав ще й половини речей, які складали досить-таки громіздке похідне господарство начальника. Дорогі персидські килими висіли на стінах. Кілька полотен знаменитих російських майстрів живопису і дві картини Рубенса, що їх беріг Людвігс, як зіницю ока, ще стояли біля столу у важких позолочених рамах. Невеликий металевий сейф — у кутку, хоч його давно треба було пересунути ближче до дверей. З-під ліжка визирали масивні дерев’яні ящики. Невже ад’ютантові слід втлумачувати, що перед транспортуванням порцеляну необхідно перекласти, надійніше обмостити стружкою та ватою…

— Облиште ви, нарешті, одяг. Вкладайте що цінніше, Гольбах. І швидше, будь ласка, не зволікайте з цим, — намагаючись приховати роздратування, сказав Людвігс.

— Слухаю, оберштурмбанфюрер!

Ад’ютант ледь помітно знизав плечима: він добре вивчив звички начальника і не пам’ятав випадку, щоб той залишав будь-що з свого гардероба на старих квартирах.

Зрозумівши рух ад’ютанта, Людвігс виплюнув собі під ноги недопалену сигару. Йому захотілося сказати штурмфюреру щось образливе, їдке, зігнати на ньому злість, що тупо підіймалася в грудях після кожного вибуху… Саме в ту мить настирливо затріщав телефон.

Людвігс швидко підняв трубку.

— Алло! Алло! Оберштурмбанфюрер Людвігс? Я добиваюсь до вас майже годину. Де ви запропастилися?

Фамільярний тон начальника гестапо не подобався Людвігсу завжди, але цього разу він вирішив не звертати уваги: Веллерман міг повідомити про новини. Оберштурмбанфюрер лише скривився, згадавши, що чергові офіцери штабу «Чорного яблука» за встановленим порядком тільки у виняткових випадках з’єднували когось телефоном з його квартирою після дванадцятої ночі. Обстановка тривожна, слід було скасувати своє давнє розпорядження, але Людвігс забув це зробити. Що начальникові гестапо, мабуть, добре-таки попсували нерви, доки він додзвонився сюди, то наплювати, але ж телефоном могли передавати спішний наказ