Читати книгу - "Заборонена кімната"

темряві. Ми свистіли й гукали йому навздогін, але марно. Треба було йти. Я розкрив парасольку, наставив її проти вітру і рушив уперед.

Дороги майже не було видно. Безперервно репіжив дощ, вітер рвав парасольку з рук. Десь удалині мерехтіли вогні, відбиваючись у калюжах; я ковзав, чалапаючи грязюкою, і лаявся на всі заставки. Арчі, погавкуючи, пританцьовував біля мене, намагався прошмигнути мені поміж ногами, що роз'їжджалися у різці боки, і вважав прогулянку чудовою.

Було пів на четверту, коли я, нарешті, відчув під ногами твердий шлях. Вже розвиднілося, я насамперед подивився на свої черевики і побачив якісь безформні брили невиразного кольору. Куди ж ти полізеш з такими ногами в машину.

«Кристофер» — мій куплений з третіх рук старенький «фольксваген» — стояв цілісінький і неушкоджений під задньою стіною покинутої бензозаправної станції. Я жбурнув на сидіння капелюх і подався до будинку, сподіваючись знайти там воду або папір чи ганчір'я. І таки знайшов: просто біля дверей лежали старі газети, а десь в глибині приміщення капала вода.

Арчі неохоче поплентався за мною, обнюхав газети, та раптом відсахнувся і, наїжачившись, кинувся за щуром, що пробіг повз нього. Тільки бачив я його.

Я саме нахилився почистити черевики, коли через віконний отвір до кімнати прослизнув слабий відблиск світла і поповз по стіні. Трохи згодом почувся звук мотора.

Автомобіль у цій місцевості — подія надзвичайна. А вночі, о четвертій годині, і поготів.

Підійшов до вікна. Сяючі фари швидко наближалися, промені світла втупилися просто в мене і, засліплений, я на мить заплющив очі. Тим часом машина підкотила просто під навіс станції. Це був маленький автобус «фольксваген». Хтось відчинив дверцята, висунув голову, але швиденько сховався в машину. Фари погасли, лише тихенько хурчав мотор.

Я чекав у пітьмі, що з цього буде. Та нічого не сталося. Автобус стояв. Важко було розгледіти, скільки людей там сиділо. Мабуть, троє, бо саме стільки червоних цяточок — вогників сигарет — миготіло за склом.

Та ось знову відчинилися дверцята. Вийшов худорлявий чоловік в окулярах, потягнувся і щось сказав водієві. У відповідь почувся сміх, теж чоловічий. Тепер я бачив і водія. Він схилився над панеллю, повернув якийсь важілець. Щось клацнуло, спалахнула червона лампочка.

— Поки що покупців немає, — промовив водій стиха. — Де ж пропозиції?

Клацнуло ще. Потім почувся спотворений металічний голос, напевне з динаміка:

— Пропозиції у дорозі. Запізнилися через об'їзди. Щойно повідомили. Кінець.

— Вони вже їдуть, — сказав чоловік, що стояв біля автобуса.

Він дивився вдалину. Я теж глянув туди і побачив світло автомобільних фар. По тому, як хутко промені світла ковзали по місцевості, видно було, що машина йде на великій швидкості.

Коли я сьогодні думаю про ту ніч, то пригадую, що занепокоївся саме тоді, коли з'явилась ота друга машина. Я озирнувся. Похмуре, непривітне приміщення, ніде сховатися, нікуди втекти. Інших дверей не було, крім тих, через які я потрапив сюди. Та зараз біля них стояв худорлявий і вдивлявся туди, звідки наближалося світло.

З автобуса вистрибнули ще двоє. Один з них засвітив кишеньковий ліхтарик і почав сигналити… Фари вмить згасли. Прошурхотівши шинами, машина розвернулася, рипнула гальмами і зупинилася біля самісінького автобуса. Це був «ситроєн» із світлим кузовом і чорним дахом.

Водій виліз із нього.

— Хелло, Едді! — прогугнявив він і ляснув худорлявого по спині. — Все гаразд?.

— Як по маслу.

— От бачиш! — Водій «ситроєна» самовдоволено хитнувся на носках. — А ти думав, що ми покинемо тебе напризволяще…

Худорлявий потиснув на прощання руки своїм компаньйонам. Поплескали один одного по плечах.

— Щасливої дороги!

Худорлявий заліз у «ситроєн», водій сів за кермо, заревів мотор, і машина рушила. Коли вона проминала моє вікно, я встиг побачити її номер: ДІБ-.625 — і легко його запам'ятав, бо він мало чим відрізнявся від номера мого «Кристофера».

Водій автобуса затоптав сигарету.

— А тепер би пивка!

— Можна роздобути на головному вокзалі, — відповів інший.

Сіли в автобус і зачинили дверцята. Машина рушила, я з полегкістю зітхнув, та раптом автобус зупинився. Той, що сидів з шофером, знову виліз, тягнучи з собою якийсь клунок. Він зважив його на руці, озирнувся, ступив крок уперед і щосили пожбурив у вікно, біля якого стояв я. Клунок влучив би мені прямо в голову, якби я блискавично не впіймав його. В ту ж мить я відчув, що зробив катастрофічну помилку. Чоловік, який вже повернувся, щоб піти, здивовано зупинився. Він щось запідозрив; я напевно знав, що саме.

Я затамував подих, бо невідомий впритул підійшов до дверей і став прислухатися, проте він міг лише почути, як капотить вода. Та підозра не залишила його. Він пронизливо свиснув, ступив кілька кроків в глиб приміщення, сунувши руку собі під пахву. Я добре вивчив цей рух, бо досить часто бачив його в американських детективних фільмах, які надзвичайно точно відтворюють такі деталі.

Мені дуже шкода було Франкової парасольки, але то була єдина моя зброя. Невідомий майже сам наразився на неї, дивно хекнув, опустився навколішки, а потім важко впав на підлогу.

Я не мав часу роздивлятися його, бо знову почулися кроки і двері затулила кремезна постать шофера. Він був меткіший за свого приятеля. Я почув, як щось клацнуло, немов запобіжник пістолета, і в ту ж мить мені в обличчя вдарив сліпучий промінь світла.

— Диви-но! Що ви тут поробляєте?

Такі запитання мають суто риторичну природу. Тому я не став розповідати про грязюку на Другій Північній і про свої наміри почистити взуття.

— Я тутешній бензозаправник, — нахабно заявив я і спробував трохи наблизитися до шофера. — Щось трапилось?

— Стій! Кинь парасольку! Лапи вгору! А тепер кругом і…